— Лише в загальних рисах, мій принце. Він попросить вас викласти все особисто.
— О, дуже добре. Почекаю тут. Веди цього чоловіка.
Фарад’н відвернувся і почув, що Тийканік швидко віддаляється. Угледів садівника, що працював одразу ж за живоплотом, маківку його голови в коричневій шапці, рух садових ножиць, що зблискували над зеленню. Цей рух діяв гіпнотично.
«Це заняття сном — безглузде, — подумав Фарад’н. — Погано, що Тийк зробив це, не порадившись зі мною. Дивно, що Тийк міг вдатися до релігії в його віці. А тепер ще й оці сни».
Тут він почув позаду кроки. Знайома впевнена хода Тийканіка і ще чиясь, важча. Фарад’н обернувся і глянув на тлумача снів, що наближався до нього. Іксіанська маска була чорним і легким серпанком, що повністю закривав обличчя від чола до підборіддя. У масці не було жодних отворів для очей. Якщо вірити іксіанським хвастощам, уся ця маска була одним оком.
Тийканік зупинився за два кроки від Фарад’на, але замаскований старець наблизився до нього на відстань, меншу за крок.
— Це тлумач снів, — промовив Тийканік.
Фарад’н кивнув.
Замаскований старець закашлявся, чи то глибоко відхаркуючи, чи то намагаючись видобути щось зі шлунка.
Фарад’н відчув сильний прокислий запах прянощів, яким тхнуло від старого. Він ішов од довгої сірої одежі, що закривала його постать.
— Ця маска справді є частиною твого тіла? — спитав Фарад’н, розуміючи, що намагається відтягнути розмову про сни.
— Лише тоді, коли я її ношу, — сказав старий. Його голос був дещо гугнявим, з легким натяком на фрименський акцент. — Ваш сон, — промовив він. — Розкажіть мені про нього.
Фарад’н стенув плечима. Чом би й ні? Саме для цього Тийк і привів старого. Чи не так? Фарад’на охопили сумніви, і він сказав:
— Ти справді онейромант-практик?
— Я прийшов сюди витлумачити ваш сон, вельможний пане.
Фарад’н знову стенув плечима. Ця постать у масці дратувала його, і він глянув на Тийканіка, що залишався на своєму місці, склавши руки і вдивляючись у фонтан.
— Тож ваш сон, — вів далі старий.
Фарад’н глибоко вдихнув і почав розповідати сон. Коли вже втягнувся, йому легше було говорити. Розказував про воду, що випливала з колодязя, про світи, у яких атоми танцювали в його голові, про змію, що перетворилася на піщаного черва та вибухнула в хмарі пилу. Кажучи про змію, здивовано зауважив, що це вимагало неабиякого зусилля. Його стримувала жахлива нехіть, і це його лютило.
Коли Фарад’н нарешті замовк, старий стояв мовчки. Чорна серпанкова маска легко рухалася разом із його диханням. Фарад’н чекав. І далі панувала тиша.
Тоді Фарад’н спитав:
— Ти збираєшся витлумачити мій сон?
— Я вже його витлумачив, — відповів той, а його голос, здавалося, йшов звідкись здалеку.
— Ну і? — Фарад’н помітив, що промовив це пискливо. Це підказало йому, яке напруження викликав у нього сон.
Попри те, старий і далі мовчав.
— Тож скажи мені! — у його інтонації відчувався виразний гнів.
— Я сказав, що витлумачив, — промовив старий. — Я не брався викладати вам своє тлумачення.
Це роздратувало навіть завжди незворушного Тийканіка, тож він опустив руки, стиснувши їх у кулаки.
— Що? — процідив він крізь зуби.
— Я не обіцяв розкривати вам своє тлумачення, — сказав старий.
— Ти хочеш вищої плати? — спитав Фарад’н.
— Я не просив плати, коли мене доставляли сюди. — Нотка холодної гордості в цій відповіді пом’якшила гнів Фарад’на. Хай там як, це відважний старий. Він повинен був знати, що непокора тягне за собою смерть.
— Дозвольте мені, мій принце, — озвався Тийканік, випередивши Фарад’на. І запитав: — Ти скажеш нам, чому не розкриєш свого тлумачення?
— Авжеж. Сон розповів мені, що пояснення цих речей не мало б сенсу.
Фарад’н не міг стриматися:
— Тобто ти хочеш сказати, що я вже знаю значення мого сну?
— Можливо, що й знаєте, мілорде, але не в цьому суть.
Тийканік рушив з місця і став позаду Фарад’на. Обидва глянули на старого.
— Поясни, — сказав Тийканік.
— Справді, — промовив Фарад’н.
— Якби я став говорити про ваш сон, пояснюючи ці справи води й пилу, змій і червів, аналізував атоми, які танцювали у вашій голові, як вони танцюють у моїй… ах, вельможний пане, мої слова лише спантеличили б вас, і ви вперто доводили б їхню незрозумілість.
— Боїшся, що твої слова можуть мене розгнівати? — зажадав Фарад’н.
— Мілорде! Ви вже розгнівані.
— Чи це тому, що ти нам не довіряєш? — спитав Тийканік.
— Це дуже близько до правди, мілорде. Я не довіряю жодному з вас із тієї простої причини, що ви й самі собі не довіряєте.