— Ти підійшов небезпечно близько до краю, — сказав Тийканік. — Людей убивали й за менш образливу поведінку, ніж твоя.
Фарад’н кивнув головою і сказав:
— Не змушуй мене гніватися.
— Фатальні наслідки гніву людей із Дому Корріно добре відомі, мілорде та владарю Салуси Секундус, — промовив старий.
Тийканік поклав руку Фарад’нові на плече, стримуючи його, і сказав:
— Ти намагаєшся спровокувати нас убити тебе?
Фарад’н про це не подумав. Відчув холод, задумавшись, що може означати така поведінка. Чи цей старий, що називав себе Проповідником… чи був він чимось більшим, ніж здавався? Якими можуть бути наслідки його смерті? Мученики можуть виявитися небезпечними створіннями.
— Сумніваюся, що ви мене вб’єте, хоч би що я сказав, — відповів Проповідник. — Думаю, ти знаєш мою цінність, башаре, а твій принц тепер про неї здогадується.
— Ти категорично не хочеш витлумачити цей сон? — спитав Тийканік.
— Я вже його витлумачив.
— І не розкриєш нам того, що в ньому побачив?
— Ви мене звинувачуєте, мілорде?
— Яку цінність ти можеш мати для мене? — спитав Фарад’н.
Проповідник простяг праву руку.
— Якби я тільки махнув цією рукою, до мене прийшов би Дункан Айдаго й виконав би кожен мій наказ.
— Що це за дурні хвастощі? — спитав Фарад’н.
Але Тийканік хитнув головою, згадуючи свою суперечку з Венсицією.
— Мій принце, це може бути правдою, — промовив він. — Проповідник має багатьох послідовників на Дюні.
— Чому ти не сказав мені, що він звідти? — спитав Фарад’н.
Перш ніж Тийканік зумів відповісти, Проповідник звернувся до Фарад’на:
— Мілорде, ви не повинні почуватися винним через Арракіс. Ви — лише витвір вашого часу. Це виправдання, до якого може вдатися кожен, обтяжений почуттям провини.
— Провини! — обурився Фарад’н.
Проповідник лише стенув плечима.
На подив, це змусило Фарад’на перейти від обурення до веселощів. Він засміявся, відкинувши голову назад, що здивувало Тийканіка. Тоді сказав:
— Ти мені сподобався, Проповіднику.
— Це мене тішить, принце, — промовив старий.
Вгамовуючи сміх, Фарад’н сказав:
— Ми знайдемо тобі помешкання в палаці. Будеш моїм офіційним тлумачем снів, навіть якщо не передаси мені жодного слова тлумачення. Можеш розповісти мені про Дюну. Я дуже цікавлюся цим місцем.
— Не можу цього зробити, принце.
Знову спалахнув гнів. Фарад’н глянув на чорну маску.
— Чому ж це, прошу сказати?
— Мій принце, — промовив Тийканік, торкаючись плеча Фарад’на.
— Що таке, Тийканіку?
— Ми привезли його сюди, зв’язані умовою Гільдії. Він має повернутися на Дюну.
— Мене викликали назад на Арракіс, — сказав Проповідник.
— Хто тебе викликав?
— Влада, сильніша від вашої, принце.
Фарад’н запитально глянув на Тийканіка.
— Він шпигун Атрідів?
— Не схоже, мій принце. Алія призначила ціну за його голову.
— Якщо це не Атріди, то хто ж тебе викликає?
— Влада більша, ніж Атріди.
Фарад’н не стримав сміху. Це лише містичні нісенітниці. Як міг Тийканік дати ввести себе в оману таким? Проповідника викликали, найімовірніше, уві сні. А яке значення мали сни?
— Це марнування часу, Тийку, — сказав Фарад’н. — Навіщо ти втягнув мене в цей… фарс?
— Бо в цьому подвійна цінність, мій принце, — відповів Тийканік. — Цей тлумач снів пообіцяв мені доставити сюди Дункана Айдаго як агента Дому Корріно. Усе, чого він просив, — це зустрітися з вами й витлумачити ваш сон. «Принаймні так він сказав Венсиції», — подумки додав Тийканік. Башара затопила нова хвиля сумнівів.
— Чому мій сон такий важливий для тебе, старче? — спитав Фарад’н.
— Ваш сон сповістив мене, що великі події прямують до логічного завершення, — відказав Проповідник. — Я мушу прискорити своє повернення.
Фарад’н насмішкувато сказав:
— І зостанешся незбагненним, не давши мені жодної поради.
— Порада, принце, — небезпечний товар. Але я зважуся на кілька слів, які ви можете прийняти за пораду так, як вам буде завгодно.
— З усією можливою вдячністю, — сказав Фарад’н.
Закрите маскою обличчя Проповідника застигло перед Фарад’ном.
— Уряди можуть здійматися і падати з причин, які здаються неістотними, принце. Через такі дрібні події! Суперечка між двома жінками… куди дме вітер певного дня… чхання, кашель, довжина вбрання чи випадкове зіткнення піщинки з оком придворного. Не завжди величні задуми імперських міністрів диктують перебіг історії, і не обов’язково священницька повага змушує руки Божі рухатися.