Друге: коли розпізнає свої кайдани. Слід тримати населення у сліпоті та не допускати жодних сумнівів.
Третє: коли населення здобуде надію на втечу з неволі. Ніколи не сміє навіть повірити, що втеча можлива!»
Алія труснула головою, відчуваючи, як здригаються її щоки від цього руху. Серед її населення всі знаки були наявними. Кожен звіт, який вона отримувала від своїх шпигунів у всій Імперії, підтверджував певність її знання. Безнастанні бойові дії фрименського джигаду повсюдно залишили свої сліди. Куди б не сягав «екуменізм меча», люди трималися звичної поведінки підпорядкованого населення: захисної, прихованої, ухильної. Усі вияви влади — а це означало передовсім релігійну владу — стали предметом осуду. Ох, прочани все ще прибували мільйонними натовпами, деякі з них, ймовірно, з побожності. Але переважно пілігрими керувалися іншою мотивацією. Найчастіше це була розсудлива запорука майбутнього. Це підкреслювало послух і давало реальну форму влади, яку легко було перетворити на багатство. Хаджі, що поверталися з Арракіса, прибували додому з новоздобутим авторитетом, новим суспільним статусом. Хаджі могли ухвалювати прибуткові економічні рішення, яких не сміли ставити під сумнів ті, що не покидали рідної планети.
Алія знала популярну загадку: «Що ти бачиш у порожньому гаманці, привезеному додому з Дюни?» І відповідь: «Очі Муад’Діба (вогнисті діаманти)».
У свідомості Алії промайнули традиційні способи протистояння дедалі більшим невдоволенням: слід показати людям, що опір завжди карається, а допомога владі завжди винагороджується. Імперські збройні сили мусять перекидатися за випадковим взірцем. Усі значні помічники імперських правителів мусять бути прихованими. Кожен рух, в якому Регентство протистоїть потенційному противнику, вимагає делікатного відчуття часу, аби не дати опозиції змоги прийти в рівновагу.
«Невже я втратила своє відчуття часу?» — питала вона себе.
— Навіщо ці спекуляції? — спитав її голос зсередини. Вона відчула, що заспокоюється. Так, баронів план був добрим. Ми виключаємо загрозу з боку леді Джессіки й одночасно дискредитуємо Дім Корріно. Так.
Проповідником можна зайнятися пізніше. Вона зрозуміла його становище. Символіка була ясною. Він був древнім духом розгнузданих спекуляцій, духом єресі, що жив і діяв у її ортодоксальній пустелі. Це давало йому силу. Байдуже, чи був він Полом… аж доти, доки в цьому можна сумніватися. Але бене-ґессеритське знання підказало Алії, що в його силі міститься ключ до його слабкості.
«Проповідник має хибу, яку ми знайдемо. Я шпигуватиму за ним, стежитиму щохвилини. А коли трапиться нагода, його буде дискредитовано».
Не сперечатимуся з твердженнями фрименів, що вони натхненні Богом для передачі релігійного одкровення. Їхня одночасна претензія на ідеологічне одкровення викликає в мене бажання висміяти їх. Очевидно, що вони висувають такі подвійні претензії в надії на те, що це зміцнить їхній мандаринат і допоможе втриматися у Всесвіті, який вважає їх дедалі обтяжливішими. Перестерігаю фрименів од імені всіх обтяжених народів: короткотермінова доцільність завжди підводить у дальшій перспективі.
Уночі Лето зі Стілґаром піднявся на вузький виступ біля вершини низької скелі, яку на січі Табр називали Служкою. При світлі Другого місяця, що саме йшов на спад, із цього виступу відкривався краєвид — Оборонна Стіна з горою Айдаго на півночі, Великою рівниною на півдні та хвилями дюн, що котилися на схід до Хаббанійського хребта. Здійнятий вітром пил, що залишився після бурі, приховував південний горизонт. Місячне світло, здавалося, покрило памороззю край Оборонної Стіни.
Стілґар прийшов сюди всупереч власній волі, погодившись урешті на таємну вилазку, бо Лето розпалив його цікавість. Якою була необхідність у ризикованому нічному поході крізь пісок? Хлопець погрожував, що в разі відмови Стілґара зуміє вислизнути та здійснити цю подорож наодинці. Але й мандрівка вдвох однаково непокоїла Стілґара. Дві такі важливі мішені самі, вночі!
Лето присів на виступі, обличчям на південь, до рівнини. Час від часу постукував по своєму коліні, наче від розгубленості.
Стілґар чекав. Він був майстром безмовного чекання. Стояв за два кроки від свого підопічного: руки схрещені, нічний вітерець легко розвіює одяг.
Для Лето перехід через пісок був відповіддю на внутрішній розпач, потребу пошуку нового способу життя в мовчазному конфлікті, яким не могла більше ризикувати Ганіма. Він умовив Стілґара на спільну мандрівку, бо існували речі, які той мусив знати, щоб приготуватися до наступних днів.