— Парадокс, який є нашою проблемою, — промовив Лето. — Тонка й могутня річ, це передзнання. Майбутнє стає сьогоденням. Так само небезпечно бути видющим у країні сліпих. Намагаючись пояснити сліпому, що ти бачиш, часто забуваєш, що сліпі мають характерний спосіб рухів, обумовлений їхньою сліпотою. Вони наче величезні машини, що рухаються власними дорогами. Мають власні імпульси, власні усталення. Я боюся сліпих, Стіле. Боюся їх. Вони так легко можуть розчавити все на своєму шляху.
Стілґар вдивлявся в пустелю. Зеленуватий світанок перетворювався на сталевий день.
— Навіщо ми прийшли сюди? — спитав він.
— Бо я хотів, щоб ти побачив місце, де я можу померти.
Стілґар напружився. Тоді сказав:
— То ти мав видіння!
— Можливо, це лише сон.
— То чого ж ми прийшли на це небезпечне місце? — Стілґар глянув униз, на свого підопічного. — Негайно повертаймось.
— Я не сьогодні помру, Стіле.
— Ні? Що це за видіння?
— Я бачив три шляхи, — сказав Лето. Його голос залунав сонним звуком пригадування. — В одному з цих майбутніх я мусив убити нашу бабусю.
Стілґар кинув гострий погляд у бік січі Табр, наче боявся, що леді Джессіка почує їх крізь піщаний простір.
— Навіщо?
— Аби втримати монополію на прянощі.
— Не розумію.
— Я теж. Але так я думав уві сні, беручись за ніж.
— Ох, — Стілґар розумівся на тому, як братися за ніж. Він глибоко зітхнув. — А другий шлях?
— Ми з Гані маємо побратися, щоб запечатати кровну лінію Атрідів.
— Хааа! — Стілґар видихнув, висловивши різкий осуд.
— У давнину королі та королеви часто так робили, — промовив Лето. — Але ми з Гані вирішили, що не змішуватимемо кров.
— Перестерігаю вас: тримайтеся цього рішення! — У голосі Стілґара звучала смерть. За фрименським законом, інцест карався стратою на тринозі смерті. Він прокашлявся і спитав:
— А третій шлях?
— Я покликаний звести свого батька до рівня людини.
— Муад’Діб був моїм другом, — пробурмотів Стілґар.
— Він був твоїм богом! Я повинен позбавити його божественності.
Стілґар відвернувся від пустелі та глянув у бік оазису своєї любої січі Табр. Такі розмови завжди його непокоїли.
Лето відчув запах поту під час Стілґарового руху. Була спокуса уникнути важливих речей, які він мав тут сказати. Вони могли розмовляти півдня, переходячи від конкретного до абстрактного, відволікаючись від реальних рішень, від тих нагальних потреб, з якими зіткнулися. Не було сумніву, що Дім Корріно по-справжньому загрожував реальному життю, — його власному й Гані. Але все, що він зараз робив, мало бути обмірковано й випробувано з огляду на таємні потреби. Колись Стілґар голосував за вбивство Фарад’на, пропонуючи використати чаумуркі — тонку отруту, додану в напій. Фарад’н був відомий своєю пристрастю до солодких лікерів. Цього не можна було допустити.
— Якщо я тут помру, Стіле, — сказав Лето, — ти мусиш остерігатися Алії. Вона більше не твій друг.
— Що це за розмова про смерть і твою тітку? — цього разу Стілґар по-справжньому обурився. Убити леді Джессіку! Остерігатися Алії! Померти на цьому місці!
— Малі люди міняють обличчя за її наказом, — промовив Лето. — Правитель не мусить бути пророком, Стіле. Навіть богоподібним. Він лише мусить бути чутливим. Я привів тебе, щоб пояснити, чого потребує Імперія. Вона потребує доброго правління. Це не залежить від законів і прецедентів, а тільки від особистих рис правителя.
— Регентство зовсім непогано виконує імперські обов’язки, — сказав Стілґар. — Коли ти станеш повнолітнім…
— Я вже повнолітній! Я тут найстарший! Ти пискливе немовля порівняно зі мною. Я пам’ятаю часи більш ніж п’ятдесятивікової давнини. Ха! Я навіть пам’ятаю, як ми, фримени, були на Тургроді.
— Чого ти бавишся такими фантазіями? — рішуче запитав Стілґар.
Лето кивнув сам собі. Справді, чого? Навіщо розповідати про його спогади з інших століть? Його безпосередньою проблемою були сьогоднішні фримени — здебільшого напівприручені дикуни, схильні насміхатися з безталанної невинності.
— Крис-ніж розсипається після смерті свого власника, — сказав Лето. — Муад’Діб розсипався. Чого фримени досі живі?
Такі раптові зміни думок спантеличували Стілґара. На якийсь час він замовк. Ці слова мали сенс, але він не міг збагнути їхньої мети.
— Очікують, що я стану імператором, але я мушу бути слугою, — сказав Лето. Глянув через плече на Стілґара. — Мій дідусь, на честь якого мене названо, прибувши сюди, на Дюну, додав нові слова до свого герба: «Я тут; тож тут я і залишуся».