— Він не мав вибору, — сказав Стілґар.
— Дуже добре, Стіле. Я теж не маю. Я повинен бути імператором за правом народження, за інтелектуальними здібностями, за всіма своїми складниками. Я навіть знаю, чого потребує Імперія: доброго правління.
— Слово «наїб» має стародавнє значення, — промовив Стілґар. — Це «слуга січі».
— Я пам’ятаю твою науку, Стіле, — сказав Лето. — Щоб було гідне правління, плем’я мусить мати можливість вибирати людей, життя яких відповідає способу поведінки правлячих.
Від усієї своєї фрименської душі Стілґар сказав:
— Приймеш імператорську мантію у слушний час. Спершу мусиш довести, що можеш поводитися як володар!
Несподівано Лето засміявся. Тоді запитав:
— Ти сумніваєшся у моїй щирості, Стіле?
— Звичайно, ні.
— У моєму праві народження?
— Ти той, ким ти є.
— І якщо я зроблю те, чого від мене очікують, це й буде мірою моєї щирості, так?
— Так ведеться у фрименів.
— Тобто я не можу мати внутрішніх почуттів, які керували б моєю поведінкою?
— Не розумію, що…
— Якщо я завжди поводжуся слушно, хай чого коштувало б мені придушення власних прагнень, саме це і є моєю мірою.
— У цьому сенс самоконтролю, юначе.
— Юначе! — Лето труснув головою. — Аххх, Стіле, ти даєш мені ключ до раціональної етики правління. Я мушу бути постійним, а кожна моя дія повинна коренитися в давніх традиціях.
— Це слушно.
— Але ж моє минуле глибше за твоє!
— Яка різниця…
— Я не маю першої особи однини, Стіле. Я множинна особистість, спогади якої про традиції давніші, ніж ти спроможний уявити. Це мій тягар, Стіле. Я скерований у минуле. Я повний вродженого знання, що опирається новизні й змінам. Однак Муад’Діб змінив усе це. — Він вказав на пустелю, водночас описуючи ліктем дугу, наче намагаючись охопити Оборонну Стіну позаду них.
Стілґар обернувся і глянув на Оборонну Стіну. Під стіною ще за Муад’Дібових часів було облаштовано селище, будівлі якого давали притулок команді планетологів, що допомагали рослинності поширюватися в пустелі. Стілґар пильно дивився на це рукотворне вторгнення у краєвид. Зміна? Так. Селище було збудоване як під лінійку, а ця правильність його ображала. Він стояв мовчки, не звертаючи уваги на свербіж від піщинок під дистикостом. Селище ображало все те, чим була ця планета. Раптом Стілґарові закортіло, аби дикий вітер закружляв тут, перемахнувши дюни, і знищив це місце. Через це почуття він здригнувся.
— Ти помітив, Стіле, що нові дистикости зроблені недбало, з поганої тканини? Наші втрати води надто високі.
Стілґар стримався від питання: «Хіба ж я цього не казав?» Натомість відповів:
— Наші люди дедалі більше залежать від пігулок.
Лето кивнув. Пігулки змінювали температуру тіла, зменшуючи втрати води. Вони були дешевшими й зручнішими, ніж дистикости. Але накладали на тих, хто їх вживав, інші тягарі, зокрема тенденцію до вповільнення реакції, інколи нечітке бачення.
— Ми для цього сюди прийшли? — спитав Стілґар. — Щоб обговорити виробництво дистикостів?
— Чому ні? — сказав Лето. — Коли ти не хочеш постати перед лицем того, про що я мушу говорити.
— Чому я повинен остерігатися твоєї тітки?
— Бо вона використовує давнє прагнення фрименів опиратися змінам, а сама готує такі жахливі зміни, які тобі годі й уявити.
— Ти перебільшуєш! Вона справжня фрименка.
— Аххх, то це справжні фримени тримаються давніх звичаїв, а я маю древнє минуле. Стіле, коли б я дав волю своїй схильності, то зажадав би закритого суспільства, цілковито залежного від священних звичаїв давнини. Я контролював би міграцію, пояснюючи, що вона сприяє новим ідеям, а нові ідеї несуть у собі загрозу для всієї структури життя. Кожен малий планетарний поліс пішов би власною дорогою, стаючи тим, чим мав би стати. Врешті-решт Імперія розпалася б під тягарем цих різниць.
Стілґарові пересохло в горлі. Такі слова міг би промовити Муад’Діб. Звучали на його лад. Були парадоксальними, тривожними. Але якщо дозволити будь-яку зміну… Він похитав головою.
— Минуле може вказати належний спосіб поведінки, якщо живеш у минулому, Стіле, але обставини змінюються.
Стілґар міг лише погодитися з тим, що обставини змінилися. Тож як слід поводитися? Він глянув понад Лето, дивлячись у пустелю і не бачачи її. Там ходив Муад’Діб. На рівнину лягали тіні. Золоті тіні, яких ставало дедалі більше з тим, як підіймалося сонце, пурпурові тіні, піщані струмочки, увінчані хмарами куряви. Димка куряви, що зазвичай висіла над Хаббанійським хребтом, була тепер помітною здалеку, а пустеля між ними й цією димкою постала перед його очима як низка дюн, які, зменшуючись, плавно переходили одна в одну. Крізь марево, що здіймалося від землі через спеку, він побачив рослини, які наповзали на край пустелі. Це завдяки Муад’Дібові життя проросло в цьому безплідному місці. Мідні, золоті, червоні квіти, жовті квіти, іржаві та брунатні, сіро-зелене листя, колючки й різко окреслені тіні під кущами. Хвилі денної спеки, що вібрували в повітрі, змушували ці тіні дрижати.