Алія повторювала, що можливості відкритої конкуренції потрібно обмежити до керованих границь. Але це означало також, що технологічна загроза, яка раз у раз виникала, може бути використана лише для тримання населення під замком, оскільки вона служила своїм давнім господарям. Кожна дозволена технологія мала коренитися в ритуалі. Інакше… інакше…
Стілґар знову спіткнувся. Зараз він був над канатом, а Лето чекав його біля абрикосового саду, що ріс уздовж водного потоку. Стілґар відчув, як його ноги рухаються по нескошеній траві.
Нескошена трава!
«У що я можу вірити?» — питав себе Стілґар.
Фрименам з його покоління належало вірити, що індивідуальності потребують глибокого відчуття власних обмежень. Традиції були, напевне, найбільшим елементом контролю безпечного суспільства.
Люди мусили знати межі свого часу, свого суспільства, своєї території. Чим погана була січ як модель загального мислення? Почуття обмеженості мусило пронизувати кожен індивідуальний вибір — воно мало огороджувати сім’ю, спільноту й кожен крок, до якого вдавався правильний уряд.
Стілґар зупинився і крізь сад глянув на Лето. Хлопчина стояв, з усмішкою дивлячись на нього.
«Чи знає він про сум’яття в моїй голові?» — міркував Стілґар.
Старий фрименський наїб спробував звернутися до традиційного катехізису свого народу. Кожен аспект життя вимагав одної простої форми, притаманна їй циркулярність базується на таємному внутрішньому знанні про те, що спрацює, а що не спрацює. Модель для життя, для спільноти, для кожного елемента більшого суспільства аж до вершини влади й ще понад нею — цією моделлю мала бути січ і її відповідник у піску: Шай-Хулуд. Величезний піщаний хробак був, безперечно, наймогутнішим створінням, але в разі небезпеки ховався у недосяжних глибинах.
«Зміна небезпечна!» — сказав собі Стілґар. Незмінність і стабільність — ось належні цілі уряду.
Але молоді чоловіки та жінки були гарними.
І вони пам’ятали слова Муад’Діба, які той промовив, скинувши Шаддама IV: «Не довгого життя для Імператора я прагну, а довгого життя для Імперії».
«Хіба ж це не те саме, що я і сам кажу собі?» — міркував Стілґар.
Він пішов далі, повернувши в бік входу до січі, трохи праворуч Лето. Хлопчина рушив, щоб перехопити його.
«Муад’Діб сказав ще й інше, — згадав Стілґар: — Як і люди, суспільства, цивілізації та уряди, народжуються, мужніють, розмножуються та помирають».
Небезпечна чи ні, зміна настає. Гарні молоді фримени знають це. Здатні дивитися вперед і бачити її, приготуватися до неї.
Стілґар мусив зупинитися. Інакше він зіткнувся б із Лето.
Хлопчина глянув на нього совиними очима й сказав:
— Бачиш, Стіле? Традиція — не настільки абсолютний провідник, як ти думав.
Фримен помирає, коли він надто довго перебуває поза пустелею; ми називаємо це «водяною хворобою».
— Мені тяжко просити в тебе це, — сказала Алія. — Та я мушу забезпечити існування Імперії, яку мають успадкувати діти Пола. Це єдина причина існування Регентства.
Алія відвернулася від дзеркала, перед яким закінчувала свій ранковий туалет. Глянула на чоловіка, оцінюючи, як він сприйняв її слова. У такі моменти Дункан Айдаго заслуговував пильного вивчення: не було сумніву, що він став набагато більш витонченим і небезпечним, ніж колишній мечник Дому Атрідів. Зовнішність майже не змінилася — чорне й кучеряве волосся, схоже на шерсть цапа, темне гострорисе обличчя, — але за довгі роки, що минули від його пробудження зі стану гхоли, він пройшов внутрішню метаморфозу.
Вона міркувала, як уже не раз це робила, що гхолівське посмертне відродження могло приховати за завісою його таємничої самотності. До того, як тлейлаксу попрацювали над ним, застосовувавши свою тонку науку, реакції Дункана мали виразно викарбуваний знак Атрідів — вірність, фанатичне дотримування морального кодексу його предків-найманців, швидке впадання у гнів та швидке заспокоєння. Він був непримиренним у своєму рішучому намірі помститися Дому Харконненів. І помер, рятуючи Пола. Однак тлейлаксу викупили його тіло в сардаукарів і у своїх регенераційних чанах виростили зомбі-катрундо: тіло Дункана Айдаго, але цілковито позбавлене його свідомих спогадів. Його вивчили як ментата й вислали Полові в подарунок: людський комп’ютер, досконале знаряддя, оснащене механізмом гіпнотичного примусу, аби вбити свого власника. Тіло Дункана Айдаго виявило спротив цьому примусу, і після нестерпного потрясіння клітинна пам’ять повернулася до нього.