Алія давно вже вирішила, що небезпечно думати про нього як про Дункана. Краще подумки називати його іменем гхоли — Гайт. Набагато краще. А ще вкрай важливо, аби він не розгледів найменшого проблиску барона Харконнена, що засів у її свідомості.
Дункан побачив, як Алія його вивчає, і відвернувся. Любов не могла приховати змін, які з нею сталися, або ж зробити для нього непрозорими її мотиви. Багатофасеткові металеві очі, які дали йому тлейлаксу, мали жорстоку спроможність викривати підступ. Вони сприймали її як злорадну, майже чоловічу постать, і не могли витримати її вигляду.
— Чому ти відвернувся? — спитала Алія.
— Я мушу це обміркувати, — відповів він. — Леді Джессіка є… Атрідкою.
— А твоя вірність належить Дому Атрідів, не мені, — вип’яла губи Алія.
— Не вдавайся зі мною до таких ненадійних інтерпретацій, — сказав він.
Алія стиснула губи. Чи не надто швидко вона діяла?
Дункан підійшов до вирізаного у стіні отвору, що виходив на ріг Храмової площі. Бачив, як там починають збиратися прочани, як арракінські крамарі кружляють по краях, шукаючи поживи, наче зграя хижаків довкола стада тварин. Він зосередив увагу на групі купців: на плечах у них — виплетені з прянощів корзини, на крок позаду них — фрименські найманці. Вони з непохитною силою пробивалися крізь юрбу.
— Продають шматочки витравленого мармуру, — промовив він, вказуючи. — Ти про це знала? Виставляють такі шматочки до пустелі, щоб їх витравили піщані бурі. Інколи виходять цікаві взірці. Кажуть, що це нова форма мистецтва, дуже популярна: справжній витравлений бурею мармур із Дюни. Я купив такий шматочок минулого тижня: золоте дерево з п’ятьма китицями, гарне, але дуже ламке.
— Не змінюй теми, — сказала Алія.
— Я не змінював теми, — відповів він. — Воно прегарне, але це не мистецтво. Люди творять мистецтво власними зусиллями, з власної волі. — Він поклав праву руку на підвіконня. — Близнята не терплять цього міста, і, боюся, я їх розумію.
— Не бачу зв’язку, — сказала Алія. — Викрадення моєї матері несправжнє. Як твоя бранка, вона буде в безпеці.
— Це місто збудували сліпі, — промовив він. — Ти знаєш, що Лето і Стілґар минулого тижня виходили з січі Табр до пустелі? Їх не було цілу ніч.
— Мені про це доповіли, — відповіла вона. — Ці піщані цяцьки — ти хочеш, щоб я заборонила торгівлю ними?
— Це було б недобре для бізнесу, — мовив він, обертаючись. — Знаєш, що сказав Стілґар, коли я запитав його, навіщо вони самі та ще й поночі виходили в піски? Сказав, що Лето хотів поспілкуватися з духом Муад’Діба.
Алія почула раптовий холод паніки, на мить глянула в дзеркало, щоб заспокоїтися. Лето не зважився б на нічну вилазку з січі заради такої нісенітниці. Чи це була змова?
Айдаго затулив очі долонею, щоб не бачити її, і промовив:
— Стілґар розповів, що він пішов із Лето, бо й досі вірує в Муад’Діба.
— Звичайно, що вірує!
Айдаго глухо засміявся.
— Сказав, що досі вірує, бо Муад’Діб завжди був на боці малих людей.
— І що ти на це відповів? — спитала Алія, а голос видавав її страх.
Айдаго відвів руки від очей.
— Я сказав: «То й ти тоді один із малих людей».
— Дункане! Це небезпечна гра. Дражнячи такого фрименського наїба, можеш розбудити бестію, що знищить нас усіх.
— Він досі вірує у Муад’Діба, — промовив Айдаго. — Це наш захист.
— Якою була його відповідь?
— Сказав, що знає свій мозок.
— Розумію.
— Ні… Не думаю, що ти розумієш. Речі, які кусають, мають довші зуби, ніж Стілґар.
— Не можу тебе сьогодні збагнути, Дункане. Я прошу, щоб ти виконав дуже важливу справу, життєво необхідну, аби… Що це за безладна балаканина?
Як роздратовано звучав її голос. Він знову обернувся до віконного отвору:
— Коли мене тренували на ментата… Це було дуже складно, Аліє, дуже складно навчитися працювати з власним мозком. Спершу вчишся, що мозку слід дозволити працювати самому. Це дуже дивно. Ти можеш натренувати власні мускули, вправляти їх, зміцнювати, але мозок діє сам. Коли ти вже цього навчишся, він час від часу показує тобі речі, яких ти не хочеш бачити.
— І це тому ти намагався образити Стілґара?
— Стілґар не знає власного мозку, ніколи не дає йому волі.
— За винятком оргій із прянощами.
— Навіть тоді. Це й робить його наїбом. Щоб залишатися ватажком людей, контролює та стримує свої реакції. Робить те, чого від нього очікують. Знаючи це, ти розумієш Стілґара й можеш виміряти довжину його зубів.