Джессіка не обернулася. Але її спантеличило те, що вона почула в голосі Ганіми. Ганіма любила старого фримена, як могла б любити батьків. Навіть коли говорила про нього без особливої поваги або піддражнювала, однаково любила його. Усвідомлення цього змусило Джессіку побачити старого наїба в новому світлі, у гештальт-осіянні збагнути, що поєднує близнят і Стілґара. Джессіка розуміла, що цей новий Арракіс не надто пасує до Стілґара. Не більше, ніж цей новий Усесвіт пасує до її внуків.
Несподівано мимоволі крізь думки Джессіки пронісся вислів Бене Ґессерит: «Здогадуватися про свою смертність — це знати початок жаху; не мати жодного сумніву у своїй смертності — це знати кінець жаху».
Так, для Стілґара та близнят смерть не була тяжким ярмом, але життя було повільним полум’ям. Усі вони застали непристосований до них світ і тужили за іншими шляхами, змінність яких могли вивчати без загрози для себе. Вони були дітьми Авраама й більше дізналися про світ від яструба, що завис над пустелею, ніж із досі написаних книжок.
Сьогодні вранці Лето спантеличив Джессіку. Вони стояли біля канату, що протікав під січчю. Він сказав: «Бабусю, вода нас ув’язнює. Краще б ми жили як пил, бо тоді вітер зміг би перекинути нас через найвищі скелі Оборонної Стіни».
Хоча Джессіка вже чула такі оманливо зрілі речі з цих дитячих уст, усе ж таки піймалася в цю пастку й насилу зуміла відповісти:
— Так міг би сказати твій батько.
А Лето підкинув угору жменю піску, щоб подивитися, як він падає, і промовив:
— Так, міг би. Але мій батько ніколи не задумувався, як швидко вода змушує все западатися в землю, з якої воно постало.
Зараз, стоячи поруч із Ганімою в січі, Джессіка наново відчула шок, який викликали в неї ці слова. Відвернулася, глянула на людський потік, що досі прибував, дозволила своєму поглядові перемандрувати вздовж затіненої постаті Стілґара в ніші. Стілґар не був ручним фрименом, навченим лише зносити гілки до гнізда. Досі зоставався яструбом. Для нього червоне — барва не квітів, а крові.
— Ви зненацька замовкли, — промовила Ганіма. — Щось не так?
Джессіка труснула головою.
— Це те, що сказав мені Лето вранці, більш нічого.
— Коли ви пішли до посадки? І що він сказав?
Джессіка згадала дивний вираз зрілої мудрості, що з’явився вранці на обличчі Лето. Такий самий вираз з’явився на обличчі Ганіми.
— Він згадав час, коли Ґурні повернувся від контрабандистів під знамена Атрідів, — сказала Джессіка.
— Отже, ви розмовляли про Стілґара, — промовила Ганіма.
Джессіка не спитала, як вона про це здогадалася. Схоже, що близнята можуть відтворювати думки одне одного.
— Так, — сказала Джессіка. — Стілґар не хотів чути, як Ґурні називає… Пола своїм Герцогом, а постава Ґурні змушувала до цього всіх фрименів. Ґурні постійно повторював: «Мій Герцог».
— Розумію, — відповіла Ганіма. — І, очевидно, Лето зауважив, що не став іще Герцогом Стілґара.
— Правильно.
— Ви, звичайно, знаєте, навіщо він це з вами зробив, — сказала Ганіма.
— Я не певна, — зізналася Джессіка й виявила, що це зізнання особливо тривожне, бо їй узагалі не спало на думку, що Лето щось із нею зробив.
— Він намагався розпалити ваші спогади про нашого батька, — відказала Ганіма. — Лето завжди намагається побачити нашого батька очима інших, тих, хто знав його.
— Але ж… хіба Лето не міг…
— Ох, він міг дослухатися до внутрішнього життя. Звичайно. Але це не те саме. Ви, звісно ж, говорили про нього. Я маю на увазі нашого батька. Говорили про нього як про вашого сина.
— Так, — різко обірвала її Джессіка. Їй не подобалося відчуття, що ці близнята можуть за власним бажанням вмикати й вимикати її, відкривати її спогади для перегляду, торкатися будь-якої емоції, яка викликала їхній інтерес. Ганіма могла це робити просто зараз!
— Лето сказав щось таке, що мало вас розхвилювати, — промовила Ганіма.
Джессіку вразило те, що їй довелося стримати гнів.
— Так… так і зробив.
— Вам не подобається те, що він знає нашого батька, як знала його наша мати, а матір знає так, як її знав батько, — сказала Ганіма. — Вам не подобається те, що з цього випливає, а саме: що ми можемо знати про вас.
— Насправді я ніколи так про це не думала, — відповіла Джессіка, зауваживши, що її голос звучить неприродно.
— Знання про чуттєві речі зазвичай непокоїть, — сказала Ганіма. — Такі ваші умовні рефлекси. Вам украй складно думати про нас інакше, як про дітей. Але наші батьки ні прилюдно, ні наодинці не робили разом нічого, про що ми не могли б довідатися.