За звітом священника-адвоката, що саме промовляв у трубадуровій справі, кадешіанець зберіг лише вбрання на тілі та балісет, перекинутий через плече на шкіряному шнурі.
— Він каже, що його напоїли якоюсь темною рідиною, — сповістив адвокат, насилу приховуючи посмішку, що кривила йому губи. — Якщо це вдовольнить Ваші Святості, через цей напій він утратив владу над собою, а отямився, коли його гаманець уже зрізали.
Джессіка вивчала трубадура, тоді як адвокат заводив своєї роблено улесливим тоном, голосом, сповненим облудної моральності. Кадешіанець був високим, два метри з хвостиком. Його жваві очі виявляли розумну чуйність і гумор. Золоте волосся, за звичаєм його планети, спадало на плечі, а зграбне тіло із широкими грудьми пашіло чоловічою силою, якої не міг приховати сірий одяг хаджу. Він звався Таґір Могандіс і вів свій рід од купців-інженерів. Пишався своїми предками й собою теж.
Врешті Алія перервала промову помахом руки й сказала, не обертаючись:
— Нехай леді Джессіка винесе перший присуд на честь свого повернення до нас.
— Дякую, дочко, — промовила Джессіка, показавши всім, хто це почув, належний порядок старшинства. Дочко! Отже, цей Таґір Могандіс був частиною їхнього плану? А може, лише невинним простаком, жертвою обману? Джессіка зрозуміла, що цей присуд означав відкриту атаку проти неї. Це було очевидним з постави Алії.
— Ти добре граєш на цьому інструменті? — спитала Джессіка, вказуючи на дев’ятиструнний балісет, перекинутий через плече трубадура.
— Так само добре, як великий Ґурні Галлек, — голосно промовив Таґір Могандіс, щоб усі в залі могли його почути. Його слова викликали зацікавленість дворян.
— Ти прагнеш у подарунок грошей на переїзд, — сказала Джессіка. — Куди ж понесуть тебе ці гроші?
— На Салусу Секундус, до двору Фарад’на, — відповів Могандіс. — Я чув, що він запрошує трубадурів і менестрелів, що підтримує мистецтво, а довкола себе розбудовує і відроджує культурне життя.
Джессіка стрималася від того, щоб глянути на Алію. Вони, очевидно, знали, чого проситиме Могандіс. Джессіка виявила, що ця подвійна гра напрочуд її веселить. Невже вони думають, що вона неспроможна відбити удар?
— Зіграєш, аби заробити на проїзд? — спитала Джессіка. — Мої умови — фрименські умови. Якщо мені сподобається твоя музика, можу тебе залишити, щоб ти розвіював мої турботи; якщо ж вона поранить мій слух, можу вислати тебе на роботи до пустелі — заробляй потрібні гроші там. Якщо ж я визнаю, що твоя гра годиться для Фарад’на, якого називають ворогом Атрідів, вишлю тебе йому зі своїм благословенням. Гратимеш на таких умовах, Таґіре Могандісе?
Він відкинув голову назад і гучно ревнув сміхом. Біляве волосся танцювало, коли він здіймав балісет і вміло його настроював на знак того, що приймає її виклик.
Натовп у кімнаті почав тиснутися ближче, але вартові та дворові слуги стримали його.
Тоді Могандіс ударив по струнах, тримаючи бічні в басовій тональності, змусивши їх гармонійно вібрувати. Здійнявши голос до солодкого тенора, він заспівав. Це, очевидно, була імпровізація, але зіграні ним акорди були настільки майстерними, що Джессіка зачарувалася ними ще до того, як зосередилася на словах.
— Годі! — скрикнула Алія, майже підвівшись зі свого трону. — Я тебе…
— Аліє! — озвалася Джессіка, не надто гучно, щоб це не здавалося суперечкою, але достатньо, щоб привернути загальну увагу. Це було майстерне використання Голосу, і всі, хто його чув, розпізнали у цьому вивчені сили. Алія опустилася на своє місце, а Джессіка зауважила, що вся пригода не викликала в доньки найменшої незручності.
«Це теж було очікуваним, — подумала Джессіка. — Вельми цікаво».
— Перший присуд мій, — нагадала Джессіка.
— Дуже добре, — слова Алії були ледве чутними.