Лето вийшов із захищеного переходу. Обабіч нього тяглася скеля. Хлопець пересувався нею так швидко, наче вона була рівною поверхнею.
Ганіма йшла відразу ж за ним. Обоє несли сплетені з меланжевого волокна кошики для плодів, але в кожному кошику лежав запечатаний пакунок із фримпакетом, мауля-пістолем, крис-ножем… та новим одягом, присланим Фарад’ном.
Ганіма слідом за братом увійшла в сад, змішавшись із дітьми, що працювали там. Маски дистикостів приховували обличчя. Вони були всього-на-всього ще двома працівниками, але Ганіма відчувала, що цей вчинок поведе їхні життя далеко від захищених меж і вивчених доріг. Такий простий крок, крок від однієї небезпеки до іншої!
Одяг у кошиках, висланий їм Фарад’ном, мав призначення, яке вони добре розуміли. Ганіма підкреслила це розуміння, нашивши над яструбиними гербами на грудях їхнє гасло мовою чакобса: «Ми поділяємо».
Невдовзі смеркатиме, а за канатом, що позначав край січових насаджень, настане особливий вечір, якому мало що у Всесвіті може дорівнятися. То був м’яко освітлений пустельний світ з його незмінною самотністю, з інтенсивним почуттям, що кожне створіння у цьому новому Всесвіті було одиноким.
— Нас побачили, — прошепотіла Ганіма, вдаючи, що працює, і схилившись до брата.
— Охоронці?
— Ні, інші.
— Гаразд.
— Мусимо йти швидко, — сказала вона.
Лето погодився і рушив через сад, віддаляючись од скелі. Думав, як його батько: «У пустелі або рухаєшся, або гинеш». Далеко за пісками видно було Служку, вона здіймалася, нагадуючи про потребу руху. Камені лежали застигло й нерухомо, несучи свою загадкову вахту, щороку танучи під натиском піщаних вітрів. Одного дня Служка стане піском.
Наблизившись до канату, вони почули музику з боку високого входу до січі. То була старосвітська фрименська капелія: дводіркові флейти, тамбурини, тимпани — барабани з основою із меланжевого пластику, на яку було натягнуто шкіру, туго напнуту при одному кінці. Ніхто не питався, яка тварина на цій планеті має стільки шкіри.
«Стілґар пам’ятатиме, що я казав йому про ту розколину в Служці, — подумав Лето. — Прийде в темряві, коли вже буде запізно, — і тоді довідається».
Зараз вони вже були в канаті. Прослизнули у відкритий отвір та інспекційними східцями спустилися на виступ для обслуговування. У канаті було темно, волого й холодно, вони чули плюскіт хижих риб. Якби піщана форель намагалася вкрасти цю воду, риби атакували б її, вражаючи розм’яклу від води внутрішню поверхню. Людям теж слід було стерегтися риб.
— Обережно! — сказав Лето, спускаючись слизьким виступом. Пристебнувся пам’яттю до часів і місць, яких ніколи не знала його плоть. Ганіма йшла слідом.
У кінці канату вони роздяглися до дистикостів і наділи нову одежу. Підіймаючись угору іншим інспекційним колодязем, покинули старе фрименське вбрання, проповзли по надмі-дюні та спустилися з її другого боку. Там вони сіли, невидимі з боку січі, прикріпили мауля-пістолі та крис-ножі, закинули фримпакети на плечі. Уже не чули музики.
Лето підвівся і почав продиратися западиною між дюнами.
Ганіма йшла слідом за ним, тихо і з натренованою неритмічністю ступаючи по відкритому піску.
Під вершиною кожної дюни вони пригиналися і крадькома пробиралися на закритий її бік, а тоді зупинялися й озиралися, щоб перевірити, чи немає погоні. Уже дісталися перших каменів, а мисливці в пустелі не з’явилися.
У тіні каменів обійшли Служку та вибралися на виступ, з якого відкривався вид на пустелю. Блед далеко від них мерехтів кольорами. Присмеркове повітря було ламке, немов дрібний кристал. Краєвид, на який натрапив їхній погляд, був понад усяку жалість — ніде жодної зміни, жодного коливання. Погляду, що читав цей безмір, ні на чому було зупинитися.
«Це горизонт вічності», — подумав Лето.
Ганіма присіла біля брата, думаючи: «Напад невдовзі розпочнеться». Прислухалася до найтихішого звуку, усе її тіло перетворилося на одне відчуття напруженого зондування.
Лето сидів у такій самій напрузі. Тепер він знав кульмінацію вишколів усіх тих, що стали життями, з якими він так інтимно ділив свою свідомість. У цій дичавині розвинулася сильна залежність від чуттів, усіх чуттів. Життя стало сховищем нагромаджених відчуттів, кожне з яких пов’язувалося лише з одномоментним виживанням.
Ганіма саме вибралася вгору й крізь щілину глянула на шлях, який вони щойно подолали. Здавалося, що від безпечної січі їх відділяло ціле життя. Січ здіймалася масою німих скель із коричнево- фіолетового простору, краї їхніх обрисів розмивала курява, а останні сонячні промені кидали на них срібні смуги. На всьому цьому обширі далі не було видно погоні. Вона повернулася до Лето.