— Це будуть хижаки, — сказав Лето. — Таке моє обчислення третього рівня.
— Думаю, ти надто рано припинив розрахунок, — промовила Ганіма. — Буде більше ніж одна тварина. Дім Корріно навчився не складати всі шанси до однієї корзини.
Лето кивнув, погоджуючись.
Його розум раптом відчув пригніченість безліччю життів, що робили його іншим: усі вони існували, коли він навіть не народився. Він був насиченим життям і хотів утекти від власної свідомості. Внутрішній світ здавався грізним звіром, що міг його зжерти.
Він неспокійно встав, вибрався вгору, до щілини, з якої визирала Ганіма, глянув на січові скелі. Бачив: там, унизу, позаду них, канат рисує лінію між життям і смертю. На краю оазису розгледів верблюжу шавлію, цибуляну траву, гобійську перисту траву й дику люцерну. При світлі останніх сонячних променів видно було чорні рухи птахів, які плигали в люцерні. Вітер торгав далекі колоски й тягнув їхні тіні до абрикосового саду. Свідомість Лето піймала ці рухи, він побачив, що тіні приховують плинні форми більшої зміни, а ця зміна випускає на волю, на покрите срібною курявою небо, дуги веселок.
«Що тут відбудеться?» — питав він себе.
І знав, що це буде смерть або ж смертельна гра, а він є її об’єктом. Ганіма повернеться, вірячи у справжність смерті, яку вона або бачитиме наяву, або ж навіть під глибоким гіпнозом щиро запевнятиме, що її брата дійсно вбили.
Невідомість цього місця переслідувала Лето. Він подумав, як легко було піддатися вимозі передзнання, ризикнувши перенести свою свідомість у незмінне абсолютне майбутнє. Знав, що не зважиться ризикнути на більше видіння.
Тоді повернувся до Ганіми.
— Погоні ще немає, — сказав він.
— Звірі, яких вони пошлють за нами, будуть великими, — промовила Ганіма. — Нам може вистачити часу, щоб розгледіти їхнє наближення.
— Ні, якщо вони прийдуть уночі.
— Невдовзі стемніє, — сказала вона.
— Так. Час нам іти на наше місце. — Він вказав на камені ліворуч і нижче від них, де піщаний вітер виїв невелику заглибину в базальті. Там було досить просторо для них, але затісно, щоб усередину могли дістатися більші створіння. Лето відчув внутрішній опір, небажання іти туди, але знав, що це слід зробити. Саме це місце він показав Стілґарові.
— Вони справді можуть убити нас, — промовив він.
— Це шанс, який ми мусимо використати, — відповіла вона. — Це наш обов’язок перед батьком.
— Я й не сперечаюся.
І він подумав: «Це правильний шлях — ми чинимо добре». Але знав, яким небезпечним є правильний шлях у цьому Всесвіті. Їхнє виживання вимагало зараз рішучості, вправності, а ще розуміння своїх обмежень кожної миті. Фрименські прийоми були їхньою найкращою зброєю, а бене-ґессеритське вміння — резервною силою. Зараз вони обоє мислили, як вишколені по-атрідівському бойові ветерани, що не мають іншої оборони, крім фрименської витривалості, хоча про це годі було здогадатися з їхніх дитячих тіл і церемоніального одягу.
Лето торкнувся руків’я отруєного крис-ножа в себе при поясі. Ганіма несвідомо повторила цей жест.
— Зараз спускаємося вниз? — спитала Ганіма. Питаючи, побачила далеко під ними рух, дрібний рух, що на відстані здавався менш грізним. Завмерла, і це перестерегло Лето ще до того, як вона заговорила.
— Тигри, — сказав він.
— Лазійські тигри, — виправила вона його.
— Вони нас бачать, — промовив він.
— Краще нам поспішити, — відповіла вона. — Мауля нізащо не стримають цих тварин. Вони для цього надто добре натреновані.
— Десь поблизу них — людина-розпорядник, — сказав він, швидко прокладаючи дорогу до скель унизу ліворуч.
Ганіма погодилася, але промовчала, щоб даремно не марнувати сил. Десь поблизу є людина. Тиграм не можна бігати вільно, доки не настане належний час.
Тигри швидко рухалися в останньому сонячному світлі, перестрибуючи з каменя на камінь. Їхній розум в очах, а невдовзі настане ніч — пора тих, чий розум у вухах. Дзвінкий крик нічного птаха торкнувся каменів Служки, щоб підкреслити цю переміну. Творіння темряви вже штовхаються в тінях вижолоблених щілин.
Тигри далі зоставалися в полі зору близнят, які швидко бігли. Однак звірі пливли з силою, випромінюючи абсолютну впевненість у кожному русі.
Лето відчув, що наткнувся на це місце, аби визволитися від власної душі. Біг із певністю, що вони з Ганімою встигнуть вчасно дістатися до вузької виїмки, але його погляд постійно, наче заворожений, повертався до тварин, що були вже дуже близько.