Джессіка звідкілясь знала, що він мав на увазі старшого Лето, а не Пола.
— Куди ти збираєшся мене… викрасти? — спитала вона.
Айдаго глянув на неї, наче хотів пронизати зором тінь від її каптура. Аль-Фалі виступив уперед.
— Міледі, ви ж не думаєте всерйоз…
— Хіба ж я не маю права вирішувати власну долю? — спитала Джессіка.
— Але це… — аль-Фалі кивнув головою в бік Айдаго.
— Він був моїм вірним охоронцем, коли Алія ще й не народилася, — промовила Джессіка. — І ще до її народження помер, рятуючи моє життя та життя мого сина. Ми, Атріди, завжди шануємо певні зобов’язання.
— Отже, ви підете зі мною? — спитав Айдаго.
— Куди ти її забираєш? — промовив аль-Фалі.
— Краще тобі не знати, — відповіла Джессіка.
Аль-Фалі насупився, але стояв тихо. На його обличчі малювалася непевність, розуміння мудрості її слів, проте й гризькі сумніви, чи можна довіряти Айдаго.
— А що з федайкінами, які мені допомогли? — спитала Джессіка.
— Вони матимуть підтримку Стілґара, якщо дістануться до Табру, — сказав Айдаго. Джессіка повернулась обличчям до аль-Фалі.
— Наказую тобі рушати туди, мій друже. Стілґар може використати федайкінів для пошуку моїх онуків.
Старий наїб опустив погляд:
— Як накаже мати Муад’Діба.
«Він далі підкоряється Полові», — подумала вона.
— Нам слід швидко забратися звідси, — промовив Айдаго. — Пошук, безперечно, охопить це місце, і вже скоро.
Джессіка гойднулася вперед і підвелася з плавною грацією, яка ніколи не покидала бене-ґессериток, хоч як обтяжених віком. Зараз, після ночі втечі, вона почувалася старою. Навіть коли йшла, її думки поглинала та особлива розмова з онуком. Що він насправді робить? Вона труснула головою і приховала цей рух, вдавши, що поправляє каптур. Надто легко було потрапити в пастку, недооцінивши Лето. Вона жила зі звичайними дітьми й недооцінила спадок, який дістався близнятам.
Її увагу прикувала поза Айдаго. Він стояв у вільній готовності до силової дії, одна нога перед другою, стійка, якої вона сама його навчила. Вона кинула швидкий погляд на двох молодих фрименів, на аль-Фалі. Сумніви все ще терзали старого фрименського наїба, і двоє молодиків відчули це.
— Я довіряю цьому чоловікові своє життя, — сказала вона, звернувшись до аль-Фалі, — і вже не вперше.
— Міледі, — запротестував аль-Фалі. — Це ж просто… — Глянув на Айдаго. — Він же муж Коан-Тін!
— Його вчили мій Герцог і я, — сказала вона.
— Але ж він гхола, — ці слова наче самі зірвалися з уст аль-Фалі.
— Гхола мого сина, — нагадала вона йому.
Цього було забагато для колишнього федайкіна, який поклявся колись підтримувати Муад’Діба до смерті. Зітхнув, відійшов убік і дав знак обом молодикам розсунути завісу.
Джессіка пройшла крізь неї, Айдаго слідом. У дверях вона обернулася і сказала аль-Фалі:
— Йди до Стілґара. Йому можна вірити.
— Так. — Але вона все ще чула вагання в голосі старого.
Айдаго торкнув її за плече.
— Нам слід іти негайно. Є щось, що ви хотіли б узяти з собою?
— Лише свій здоровий глузд, — відповіла вона.
— Як це? Ви боїтеся, що коїте помилку?
Вона глянула на нього.
— Ти завжди був найкращим пілотом ’топтера на нашій службі, Дункане.
Його це не потішило. Він швидкою ходою випередив її, повертаючись тим же шляхом, яким і прийшов сюди. Аль-Фалі став поруч із Джессікою.
— Звідки ви знали, що він прилетів ’топтером?
— У нього не було дистикоста, — відповіла Джессіка.
Здавалося, аль-Фалі вразило таке очевидне спостереження. Але й це не змусило його замовкнути.
— Наш посланець доставив його сюди просто від Стілґара. Їх могли побачити.
— Вас бачили, Дункане? — кинула Джессіка йому вслід.
— Ви чудово знаєте, що ні, — відповів той. — Ми летіли нижче вершин дюн.
Вони повернули в бічний перехід, який спіральними сходами вів донизу, і врешті дісталися відкритого приміщення, добре освітленого світлокулями в коричневому камені. Єдиний орнітоптер стояв тут носом до стіни, припавши до землі, як комаха, готова стрибнути. Ця стіна мусила бути несправжньою — дверима, що відкриваються в пустелю. Хоч якою вбогою була ця січ, вона все ще зберігала знаряддя маскування і мобільності.
Айдаго відкрив для неї дверцята орнітоптера, допоміг сісти на крісло праворуч. Минаючи його, вона помітила краплі поту на обличчі, куди падало пасемко чорного цапиного волосся. Мимоволі Джессіка згадала, як ця голова вибухнула кров’ю в гамірній печері. Стальні кульки тлейлаксанських очей вирвали її з цього спогаду. Ніщо вже не було таким, яким здавалося. Вона зайнялася застібанням ременів безпеки.