— Їдь швидко, мій давній друже, — прошепотіла вона.
— Я повернуся до тебе, мій друже єдиний, — відповів він. — Не забувай про обережність біля канату.
— Вибери доброго хробака, — розсталася вона з ним фрименським прощанням. Лівою рукою погасила світлову кулю, а нічний намет зашелестів, коли вона відтягла його вбік, згорнула і вклала до пакета. Відчула, як він іде. Звуки, що до неї долинали, коли він сповзав скелею до пустелі, були тихесенькими й швидко гасли в безгомінні.
Тоді Ганіма приготувалася до того, що мусила зробити. Відтепер Лето для неї мертвий. Вона повинна в це повірити. В її свідомості не могло бути жодного Джакуруту, жодного брата, що шукає загублене місце з фрименської міфології. З цієї миті вона не може думати про Лето як про живого. Мусить, як рефлекс, виробити в себе цілковиту певність, що її брат мертвий, убитий тут лазійськими тиграми. Небагато людей могло ошукати Правдомовицю, але вона знала, що зуміє це зробити… здатна це зробити. Множинні життя, які вона поділяла з Лето, навчили їх цього: гіпнотичного процесу, древнього вже за часів Шеби, хоча зараз вона могла бути єдиною живою людиною, спроможною оживити в пам’яті Шебу. Спроектувала глибоке навіювання і тривалий час після відходу Лето переробляла свою самосвідомість, творячи самотню сестру, уцілілу близнючку, аж доки цей образ не став цілковито вірогідним. Зробивши це, виявила, що внутрішній світ мовчить, не маючи доступу до її свідомості. Це був несподіваний для неї побічний ефект.
«Якби тільки Лето міг бути живим та навчитися цього», — подумала вона, і ця думка не здалася їй парадоксальною. Підвівшись, вона глянула вниз, на пустелю, де тигр піймав Лето. У піску залунали звуки, знайомі кожному фримену: проповзання хробака. Тепер тут рідко з’являлися хробаки. Можливо, конання першого кота привабило… Так, Лето встиг убити одного кота, перш ніж другий його піймав. Яким дивним символом був цей прихід хробака. Навіювання було таким глибоким, що на піску вона побачила три плями: два тигри й Лето. Потім хробак віддалився і зостався лише пісок, поверхня якого покрилася новими хвилями після проходу Шай-Хулуда. Це був не дуже великий хробак… але достатньо здоровезний. Навіювання не дало їй змоги розгледіти дрібну постать, що їхала верхи на окільцьованій спині.
Змагаючись із тугою, Ганіма запечатала фримпакет, обережно вислизнула зі своєї криївки. Тримаючи напоготові мауля-пістоль, оглянула околицю. Людини з передавачем не було. Вибралася скелею вгору, перелізла на другий бік і почала прокрадатися крізь місячні тіні, пильно стежачи, аби впевнитися, чи десь на її дорозі не зачаївся вбивця.
По той бік відкритого простору, у Табрі, вона могла розгледіти вогні смолоскипів, знак неспокійних пошуків. Темна латка просунулася по піску в напрямку Служки. Вона вибрала дорогу, яка дозволила б їй обійти пошукову команду з північного боку, спустилася вниз і перебралася в тінь дюн. Намагаючись іти неритмічно, щоб не привабити хробака, вона рушила безлюдним шляхом, який відділяв Табр од місця смерті Лето. Знала, що мусить бути обережною біля канату. Ніщо не може завадити їй розповісти, як брат загинув, рятуючи її від тигрів.
Уряди, якщо вони утримуються достатньо тривалий час, завжди наближаються до аристократичних форм. Жоден уряд в історії не міг відхилитися від цієї схеми. Разом із розвитком аристократизму уряд що далі, то більше наближається до діяльності в інтересах тільки панівного класу, — байдуже, чи це спадкова монархія, олігархат, фінансова імперія або ж міцно вкорінена бюрократія.
— Чому вони роблять нам цю пропозицію? — спитав Фарад’н. — Це найважливіше.
Вони з башаром Тийканіком стояли у вітальні приватного помешкання Фарад’на. Венсиція сиділа збоку, на низькому блакитному дивані, майже як спостерігачка, а не як учасниця. Усвідомлювала свою позицію і дратувалася через неї, але Фарад’н разюче змінився від того ранку, коли вона розкрила йому їхні інтриги.
У Замку Корріно був пізній полудень, а слабке світло підкреслювало спокійний затишок цієї вітальні — кімнати, обставленої справжніми книжками, відтвореними у пластіно, з полицями, заваленими стосами касет для плеєра, блоками даних, котушками шиґаструн, мнемонічними підсилювачами. Скрізь були ознаки того, що кімнатою часто користувалися, — потертості на книжках, відполірований до блиску метал на підсилювачах, зношені куточки блоків даних. Стояв лише один диван, зате багато крісел — усі сенсоформні, запроектовані для ненав’язливого комфорту.