Фарад’н стояв спиною до вікна. Мав на собі звичайний сардаукарський однострій сіро-чорного кольору, прикрашений лише золотим символом у формі левиного кігтя на вилогах коміра. Він вирішив прийняти башара та свою матір у цій кімнаті, сподіваючись зробити спілкування вільнішим, ніж це було б можливим у більш офіційній атмосфері. Але постійне «мілорде, те» й «міледі, це» Тийканіка тримало їх на відстані.
— Мілорде, я не думаю, що вони робили б цю пропозицію, якби неспроможні були її виконати, — сказав Тийканік.
— Очевидно, що ні! — втрутилася Венсиція.
Фарад’н лише глянув на матір, щоб її втихомирити, і спитав:
— Ми не чинили тиску на Айдаго, не робили жодних спроб змусити його виконати обіцянку Проповідника?
— Ні, — відповів Тийканік.
— То чого ж Дункан Айдаго, що все життя відзначався фанатичною вірністю Атрідам, пропонує тепер передати леді Джессіку в наші руки?
— Поголоси про заворушення на Арракісі… — ризикнула Венсиція.
— Непідтверджені, — перебив її Фарад’н. — Чи можливо, щоб Проповідник прискорив їх?
— Можливо, — відповів Тийканік, — але я не бачу мотиву.
— Він казав про пошук притулку для неї, — промовив Фарад’н. — Це могло бути наслідком тих заворушень…
— Саме так, — підтвердила його мати.
— Чи, можливо, якісь хитрощі, — припустив Тийканік.
— Можемо зробити кілька припущень і обговорити їх, — сказав Фарад’н. — Що як Айдаго потрапив у неласку своєї леді Алії?
— Це може дещо пояснювати, — озвалася Венсиція, — але він…
— Ще не було звістки від контрабандистів? — перебив її Фарад’н. — Чому ми не можемо…
— Комунікація в цю пору року завжди повільна, — сказав Тийканік, — а потреби безпеки…
— Так, звичайно, а все-таки… — Фарад’н махнув головою. — Мені не подобається наше припущення.
— Не поспішаймо його відкинути, — промовила Венсиція. — Усі ці історії про Алію та якогось священника, як там його…
— Джавід, — сказав Фарад’н. — Але той чоловік, очевидно…
— Був для нас цінним джерелом інформації, — продовжила Венсиція.
— Насправді я хотів сказати, що він, очевидно, є подвійним агентом, — промовив Фарад’н. — Навіщо йому самому стягати на себе це звинувачення? Йому не можна довіряти. Є надто багато знаків…
— Я їх не бачу, — не погодилася вона.
Зненацька її дурість його розгнівала.
— Повір мені на слово, мамо! Знаки є. Я пізніше покажу їх.
— Боюся, що мушу погодитись, — промовив Тийканік.
Венсиція ображено замовкла. Як вони сміли випихати її з Ради в такий спосіб? Наче вона була пустоголовою легковажною жінкою без…
— Не можна забувати, що Айдаго був колись гхолою, — сказав Фарад’н. — Тлейлаксу… — Він скоса глянув на Тийканіка.
— Дослідимо цей шлях, — погодився Тийканік. Його захоплював хід міркувань Фарад’на: пильний, доцільний, гострий. Так, тлейлаксу, повертаючи Айдаго життя, могли встромити в нього потужне вістря для власного використання.
— Але я не розумію мотиву тлейлаксу, — промовив Фарад’н.
— Інвестиція в наше благо, — сказав Тийканік. — Невелике страхування в надії на майбутню ласку.
— Я назвав би це великою інвестицією, — промовив Фарад’н.
— Небезпечною, — озвалася Венсиція.
Фарад’н був змушений з нею погодитися. Можливості леді Джессіки були загальновідомими в Імперії. Врешті-решт, це вона тренувала Муад’Діба.
— Якби стало відомо, що ми її утримуємо… — почав Фарад’н.
— То це стало б обосічним мечем, — погодився Тийканік. — Але це не мусить стати відомим.
— Припустімо, — сказав Фарад’н, — що ми приймемо цю пропозицію. А яка її вартість? Ми можемо її обміняти на щось важливіше?
— Не відкрито, — зауважила Венсиція.
— Звичайно, що ні! — Він очікувально глянув на Тийканіка.
— Це з’ясується лише в майбутньому, — промовив Тийканік.
Фарад’н кивнув:
— Так. Думаю, що, погодившись, ми мусимо розглядати леді Джессіку як гроші, покладені в банк на невизначений термін. Хай там як, кошти не обов’язково витрачати з якоюсь конкретною метою. Вони просто… є.
— Вона була б дуже небезпечною бранкою, — сказав Тийканік.
— Це й справді слід обміркувати, — погодився Фарад’н. — Кажуть, що Шлях Бене Ґессерит дозволяє їй маніпулювати людиною лише завдяки витонченому використанню свого голосу.