Виклавши цю думку, Фарад’н промовив:
— Бачиш, Тийку, вплив планети на масив неусвідомленого в її мешканців ніколи не був повністю оцінений. Щоб перемогти Атрідів, мусимо збагнути не лише Каладан, але й Арракіс: одна планета лагідна, інша — полігон для прийняття тяжких рішень. Спілка Атрідів та фрименів була винятковою подією. Мусимо знати, як вона працювала, інакше не зуміємо до неї пристосуватися, не кажучи вже про те, щоб її перемогти.
— А що це має спільного з пропозицією Айдаго? — зажадала Венсиція.
Фарад’н з жалістю глянув на матір:
— Ми розпочнемо їхній розгром тим неспокоєм, який посіємо в їхньому суспільстві. Неспокій — напрочуд могутнє знаряддя. Його відсутність теж важлива. Хіба ж ви не помітили, як Атріди сприяли тамтешньому пом’якшенню та розслабленню?
Тийканік дозволив собі коротко кивнути на знак згоди. Це правильний підхід. Не можна дозволити, щоб сардаукари надто розм’якли. Та ця пропозиція Айдаго однаково його непокоїла. Він сказав:
— Можливо, найкраще було б відкинути пропозицію.
— Ще ні, — промовила Венсиція. — Перед нами відкривається широкий спектр можливостей. Нашим завданням є ідентифікація якомога більшої частини цього спектра. Мій син має рацію: нам потрібно більше інформації.
Фарад’н дивився на неї, намагаючись збагнути як приховані наміри, так і поверхове значення її слів.
— Та чи знатимемо ми, коли проминемо точку, за якою вибору не лишиться? — спитав він.
Тийканік похмуро реготнув:
— Як на мене, то ми вже давно минули точку неповернення.
Фарад’н засміявся, відкинувши голову назад.
— Але ми все ще маємо альтернативний вибір, Тийку! Діставшись кінця линви, потрапимо до важливої точки розпізнання!
За наших часів, коли люди використовують як транспортні засоби пристрої, здатні прокладати шляхи крізь глибокий космос у трансчасі, а також інші пристрої, що швидко переміщають людей крізь начебто непрохідні ділянки поверхні планети, видається дивною сама думка про далекі піші подорожі. Попри це, вони залишаються головним способом переміщення на Арракісі. Це частково пояснюється уподобаннями, а частково — брутальним ставленням цієї планети до всіляких механізмів. Через суворі умови на Арракісі людське тіло зостається найвитривалішим та найбільш надійним засобом хаджу. Можливо, неявне усвідомлення цього факту робить Арракіс остаточним дзеркалом душі.
Повільно й обережно Ганіма поверталася до Табру, тримаючись найглибших тіней дюн і нерухомо припавши до землі, коли пошукова група обминула її з південного боку. Її охопила жахлива певність: хробак забрав тигрів і тіло Лето, а попереду небезпека. Він пішов, її брат-близнюк зник. Вона відкинула сльози й розпалила гнів. У цьому була чистою фрименкою. Знала це й насолоджувалася цим.
Зрозуміла те, що казали про фрименів. У них начебто немає сумління, його втрачено у полум’ї помсти тим, що довгий час ганяли їх з планети на планету. Це, очевидно, нісенітниці. Лише найпримітивніші дикуни не мають сумління. Фримени мали високорозвинене сумління, що концентрувалося довкола їхнього процвітання як народу. Вони лише зовні видавалися грубими — так само, як чужаки видавалися грубими фрименам. Кожен фримен дуже добре знав, що спроможний на брутальні вчинки, за які не відчуватиме провини. Фримени не відчували провини за вчинки, які викликали б таке почуття в інших. Їхні ритуали звільняли їх від почуття провини, яке в іншому разі могло б їх знищити. У глибині свідомості вони знали, що кожен переступ можна, принаймні частково, приписати добре розпізнаваним обставинам: «занепадам влади», «природженим злим нахилам», притаманним всім людям, або ж «невезінню», яке кожна обдарована чуттям істота спроможна розрізнити як суперечність між смертною плоттю та зовнішнім хаосом Усесвіту.
У цьому контексті Ганіма почувалася чистісінькою фрименкою, дбайливо виплеканою розширенням племінної брутальності. Потребувала лише цілі — і цією ціллю, очевидно, був Дім Корріно. Прагнула побачити кров Фарад’на, пролиту на землю біля її ніг.
Над канатом її не чекав жодний ворог. Навіть пошукові групи пішли деінде. Вона перетнула воду, йдучи по земляному містку, крадькома проповзла крізь високу траву до прихованого виходу з січі. Раптом перед нею блиснуло світло, і Ганіма розпласталася на землі. Виглянула крізь стебла гігантської люцерни. Якась жінка зайшла ззовні до прикритого переходу, а хтось не забув обладнати цей перехід так, як має бути обладнаний кожен вхід до січі. За неспокійних часів кожного пришельця до січі вітали яскравим світлом, що засліплювало його й давало вартовим час на рішення. Але таке вітання не мало поширюватися аж на пустелю. Якщо світло видно звідси, значить, зовнішні завіси з водними печатями розсунуто.