Джессіку та Айдаго доставили на аудієнцію надійно зв’язаними, у підвісних кріслах. Обох утримували смертельно тонкі пучки шиґаструн, що розтинали тіло при найменшій спробі вирватися. Їх доставили двоє солдатів-сардаукарів, які перевірили пута й мовчки вийшли.
Насправді пересторога була зайвою. Джессіка побачила озброєного немову, що стояв при стіні праворуч від неї зі старим, але ефективним метальним знаряддям у руках. Дозволила собі пройтися поглядом по екзотичних інкрустаціях кімнати. Широке листя рідкісного залізного куща, оздоблене очками перлів, перепліталося, увінчуючи середину склепіння-купола. Підлогу під нею навпереміну викладено діамантовим деревом і мушлями кабузу, блоки цієї мозаїки обрамлено рівними рамками-пасакетами з кості. Такі ж рами, обрізані лазером і відполіровані, оточували всю підлогу. Відбірні тверді матеріали оздоблювали стіни витисненими взірцями, що оббігали чотири зображення Левиного символу, на який претендували потомки покійного Шаддама. Левів вироблено із самородного золота.
Фарад’н вирішив прийняти бранців стоячи. Мав на собі короткі формені штани та яскраво-золоту куртку з ельфійського шовку, розстебнуту під шиєю. Єдиною його оздобою була промениста зірка — відзнака принца його королівського роду, прип’ята на грудях зліва. Його супроводжував башар Тийканік: у рудувато-коричневому сардаукарському вбранні й тяжких черевиках, з вигадливо оздобленим лазерострілом у кобурі при пряжці пояса. Тийканік, важкувате обличчя якого було знайоме Джессіці зі звітів Бене Ґессерит, тримався на три кроки ліворуч і трохи позаду Фарад’на. Єдиний трон із чорного дерева стояв на підлозі поблизу стіни, відразу за ними двома.
— Тепер, — промовив Фарад’н, звертаючись до Джессіки, — ви маєте щось мені сказати?
— Я хотіла б спитати, чому нас так зв’язали? — сказала Джессіка, кивнувши на шиґаструни.
— Ми щойно отримали рапорти, які пояснюють вашу присутність тут, — відповів Фарад’н. — Можливо, зараз мені доведеться вас звільнити. — Він усміхнувся. — Якщо…
Урвав, бо крізь Державні двері позаду в’язнів увійшла його мати.
Венсиція квапливо проминула Джессіку та Айдаго, навіть не глянувши на них, подала Фарад’нові маленький вістовий кубик і привела його в дію. Він пильно придивлявся до сяючої грані, час від часу зиркаючи на Джессіку, а тоді знову повертаючись поглядом до кубика. Сяюча грань потемніла, і він повернув кубик матері, давши знак, що вона має показати його Тийканіку. Доки вона робила це, він, насупившись, дивився на Джессіку.
Потім Венсиція стала праворуч від Фарад’на, тримаючи в руці потемнілий кубик, частково схований складкою її білої сукні.
Джессіка глянула праворуч, на Айдаго, але він уникав дивитися їй в очі.
— Бене Ґессерит мною невдоволені, — сказав Фарад’н. — Вони вважають, що я відповідальний за смерть вашого внука.
Джессіка, зберігаючи незворушний вираз обличчя, думала: «Отже, історії Ганіми повірили, якщо тільки…» Їй не подобалося це підозріле невідоме.
Айдаго заплющив очі, розплющив і подивився на Джессіку. Вона далі не зводила погляду з Фарад’на. Айдаго розповів їй про своє Раджія-видіння, але вона не здавалася занепокоєною. Він не знав, як пояснити її брак емоцій. Вона, очевидно, знала щось таке, у чому не зізнавалася.
— Ситуація така, — сказав Фарад’н і приступив до викладу всього, що він довідався про події на Арракісі, нічого не минаючи. Підсумував словами:
— Ваша онука вижила, але вона, як кажуть, під опікою леді Алії. Це має вас вдовольнити.
— Ти вбив мого внука? — спитала Джессіка.
Фарад’н чесно відповів:
— Не я. Я нещодавно довідався про змову, але це не було моїм задумом.
Джессіка глянула на Венсицію, побачила радісний вираз на її обличчі у формі серця і подумала: «Її робота! Левиця спланувала це для свого левчука». Гра, за яку левиця може поплатитися.