— Завжди існує можливість, що ти граєш на руку моїй дочці, — сказала Джессіка. Фарад’н завмер.
— Поясніть!
— Справи на Арракісі не такі, якими можуть вам здаватися, — відповіла Джессіка. — Алія грає власну гру Гиді. Моя онука в небезпеці, якщо тільки Алія не придумає способу її використати.
— Ви сподіваєтеся, що я повірю, наче ви та ваша дочка протистоїте одна одній, наче Атріди змагаються з Атрідами?
Джессіка глянула на Венсицію, тоді знову на Фарад’на.
— Корріно змагаються з Корріно.
Губи Фарад’на здригнулися у кривій посмішці.
— Добре сказано. І як же я маю грати на руку вашій дочці?
— Тим, що дав себе втягнути у смерть мого внука, викрадаючи мене.
— Викрадення…
— Не вір цій відьмі, — застерегла Венсиція.
— Я сам виберу, кому вірити, мамо, — сказав Фарад’н. — Даруйте, леді Джессіко, але я не розумію цієї справи з викраденням. Я зрозумів, що ви та ваш вірний слуга…
— Який є чоловіком Алії, — промовила Джессіка.
Фарад’н зміряв поглядом Айдаго, глянув на башара.
— Що ти про це думаєш, Тийку?
Очевидно, думки башара були схожі на ті, які висловила Джессіка.
— Я поділяю її міркування. Обережність!
— Він гхола-ментат, — сказав Фарад’н. — Можемо затестувати його на смерть, але все одно не здобудемо певної відповіді.
— Але обачніше припустити, що ми можемо бути ошукані, — заперечив Тийканік.
Джессіка знала, що для неї настав час діяти. Зараз туга Айдаго тримала його в тісних рамках тієї ролі, яку він вибрав. Їй неприємно було так його використовувати, але мала важливіші міркування.
— Насамперед, — сказала Джессіка, — я можу публічно оголосити, що прибула сюди за власної волі.
— Цікаво, — промовив Фарад’н.
— Ти мусиш мені повірити й дати повну свободу на Салусі Секундус, — вела далі Джессіка. — Не може бути жодних ознак того, наче я говорю з примусу.
— Ні! — запротестувала Венсиція. Фарад’н проігнорував це.
— І яку ж причину ви назвали б?
— Те, що я уповноважена Сестринством і послана сюди, щоб перейняти твою освіту.
— Але ж Сестринство звинувачує…
— Це вимагатиме від тебе рішучих дій, — промовила Джессіка.
— Не вір їй! — скрикнула Венсиція.
Фарад’н украй чемно та ґречно на неї глянув і сказав:
— Якщо ти ще раз мене переб’єш, я накажу Тийкові тебе усунути. Він чув, як ти погодилася на формальне введення мене в права. Тепер він підкорюється мені.
— Вона чарівниця, кажу тобі! — Венсиція глянула на глухонімого біля бічної стіни.
Фарад’н завагався. Тоді запитав:
— Тийку, як ти вважаєш? Чи я зачарований?
— Я так не думаю. Вона…
— Ви обидва зачаровані!
— Мамо. — Його тон був рівним і рішучим.
Венсиція затиснула кулаки, спробувала заговорити, різко обернулася і вибігла з кімнати.
Знову звертаючись до Джессіки, Фарад’н спитав:
— Бене Ґессерит погодяться на це?
— Погодяться.
Фарад’н обдумав наслідки цього, широко всміхнувся.
— Чого ж у всьому цьому прагне Сестринство?
— Твого шлюбу з моєю онукою.
Айдаго кинув Джессіці запитальний погляд, наче хотів щось сказати, але промовчав.
— Хочеш щось сказати, Дункане? — спитала Джессіка.
— Я хотів сказати, що Бене Ґессерит прагнуть того ж, що й завжди: Всесвіту, який не заважатиме їм.
— Це очевидне припущення, — промовив Фарад’н, — але я не надто розумію, навіщо ти з цим втручаєшся.
Шиґаструни, які сковували тіло Айдаго, не дали йому змоги знизати плечима, тож він натомість звів брови. Ніяково посміхнувся.
Фарад’н помітив цю посмішку й обернувся, щоб зміритися з Айдаго:
— Я тебе веселю?
— Мене вся ця ситуація веселить. Хтось із вашої родини скомпрометував Космічну Гільдію, скориставшись нею для перевезення на Арракіс знарядь убивства, знарядь, призначення яких годі було приховати. Ви образили Бене Ґессерит, убивши хлопчика, потрібного їм для їхньої розплідної про…
— Ти називаєш мене брехуном, гхоло?
— Ні. Я вірю, що ти не знав про змову. Але думаю, що ситуація потребує вивчення.
— Не забувай, що він ментат, — перестерегла Джессіка.
— Я саме про це подумав, — промовив Фарад’н. Знову повернувся обличчям до Джессіки. — Скажімо, я вас звільню, а ви зробите своє оголошення. Але все ще зостається справа загибелі вашого внука. Ментат діє правильно.
— Це була твоя мати? — спитала Джессіка.