— Поясни.
— Ти напрочуд безпосередній, — промовив Лето. — Я спільнота, у якій домінує один, древній і надзвичайно могутній. Він був батьком династії, що проіснувала три тисячі наших літ. Він звався Гарумом, і, доки його династія не звелася до слабких і марновірних потомків та не згасла, його піддані жили в ритмічній піднесеності. Їхні порухи були підсвідомими й узгоджувалися з порами року. Вони породжували особистостей, що зазвичай були недовговічними, марновірними та легко приймали провід бога-короля. Як цілість, були могутнім народом. Виживання виду стало їхньою навичкою.
— Мені це не подобається, — сказав Фарад’н.
— Мені теж, — погодився Лето. — Але це Всесвіт, який я творитиму.
— Чому?
— Бо це урок, якого я навчився на Дюні. Ми підтримували присутність смерті як домінантну примару для всіх тутешніх мешканців. Завдяки цій присутності мертві змінили живих. Люди в такому суспільстві живуть, опустивши очі й втупившись у власну утробу. Та коли настає час протилежності, коли вони підіймаються, то стають величними й прекрасними.
— Це не відповідь на моє питання, — запротестував Фарад’н.
— Ти не віриш мені, кузене?
— Як і твоя бабуся.
— Слушно, — сказав Лето. — Але вона погодиться, бо мусить. Урешті-решт, бене-ґессеритки — прагматики. Знаєш, я поділяю їхній погляд на наш Усесвіт. Ти носиш мітку цього Всесвіту. Зберігаєш навички правління, класифікуючи все довколишнє з погляду його можливої загрози чи цінності.
— Я погодився бути твоїм писарем.
— Це тебе вдовольнило й полестило справжньому таланту історика. Ти рішуче геній у всьому, що стосується читання сучасності в категоріях минулого. Кілька разів ти випередив мене.
— Мені не подобаються твої завуальовані інсинуації, — промовив Фарад’н.
— Добре. Ти перейшов від нескінченних амбіцій до свого теперішнього нижчого становища. Моя бабуся не застерігала тебе від нескінченності? Вона притягує нас, як прожектор уночі, засліплює і штовхає до ексцесів, що можуть завдавати шкоди скінченному.
— Бене-ґессеритські афоризми! — запротестував Фарад’н.
— Але куди точніші, — відповів Лето. — Бене Ґессерит вірили, що можуть передбачити хід еволюції. Але вони не зважили на власні зміни впродовж цієї еволюції. Закладали, що залишаться незмінними під час розвитку розплідної програми. Я не маю такої рефлексивної сліпоти. Уважно придивися до мене, Фарад’не, бо я вже не людина.
— Так запевняла мене твоя сестра, — завагався Фарад’н. — Ти Гидь?
— За визначенням Сестринства, можливо. Гарум жорстокий і автократичний. Я — співучасник цієї жорстокості. Сприймай мене правильно: я жорстокий, як сільський господар, а цей людський Усесвіт — моє господарство. Колись фримени тримали приручених орлів як домашніх тварин, а я тримаю прирученого Фарад’на.
Фарад’нове обличчя потемніло.
— Стережися моїх кігтів, кузене. Я знаю, що з часом мої сардаукари зазнали б поразки від твоїх фрименів. Але ми б тяжко вас поранили, а шакали тільки й чекають, щоб розірвати слабких.
— Я добре тебе використаю, обіцяю, — промовив Лето. Він похилився вперед. — Хіба ж я не казав, що я більше не людина? Повір мені, кузене. Діти не вийдуть із моїх стегон, бо в мене більше немає стегон. А це змушує мене до другого віроломства.
Фарад’н мовчки чекав, нарешті здогадавшись, куди хилить Лето.
— Я піду всупереч усім заповідям фрименів, — продовжив Лето. — Вони приймуть це, бо не можуть зробити нічого іншого. Я тримав тебе тут, ваблячи заручинами, але заручин між тобою та Ганімою не буде. Моя сестра пошлюбить мене!
— Але ти…
— Пошлюбить, я сказав. Ганіма мусить продовжити династію Атрідів. Важливе також питання розплідної програми Бене Ґессерит, що відтепер є моєю розплідною програмою.
— Я відмовляюся, — сказав Фарад’н.
— Ти відмовляєшся стати батьком Атрідівської династії?
— Яка династія? Ти посідатимеш трон тисячоліттями.
— І формуватиму твоїх потомків за своїм образом і подобою. Це буде найінтенсивніша, найповніша навчальна програма у всій історії. Ми будемо екосистемою в мініатюрі. Бачиш, кожна жива система, щоб вижити, мусить базуватися на структурі пов’язаних між собою спільнот, співзалежності, співпраці в рамках спільного проекту, яким є ця система. І така система створить найкомпетентніших правителів, які будь-коли існували.
— Ти загортаєш вигадливі слова в найнеприємнішу…
— Хто переживе Кралізек? — спитав Лето. — Обіцяю тобі, Кралізек прийде.
— Ти божевільна людина! Ти зруйнуєш Імперію!
— Звичайно, зруйную… і я не людина. Але я створю нову свідомість у всіх людей. Кажу тобі: там, під пустелею Дюни, є таємне місце, де приховано найбільший скарб усіх часів. Я не брешу. Коли помре останній хробак, а ми зберемо на наших пісках останній урожай меланжу, ці глибинні скарби вийдуть на поверхню нашого Всесвіту. Коли сила, породжена монополією на прянощі, зникне, а приховані запаси поставлять свою печать, у всьому нашому королівстві з’являться нові сили. Настав час, щоб люди навчилися жити згідно зі своїми інстинктами.
Ганіма перестала спиратися на спинку трону, перейшла на бік Фарад’на й узяла його за руку.
— Як моя мати не була шлюбною дружиною, так і ти не будеш шлюбним чоловіком, — сказав Лето. — Але, можливо, буде кохання, і цього вистачить.
— Щодень, щомить приносять зміни, — промовила Ганіма. — Ми вчимося розпізнавати такі моменти.
Фарад’н відчув тепло маленької долоньки Ганіми як силу, що його підтримує. Він зауважив майстерність Лето у викладі аргументів, але не помітив жодного вживання Голосу. То була апеляція до його серця, а не до розуму.
— Це ти пропонуєш за моїх сардаукарів? — спитав він.
— Більше, значно більше, кузене. Я пропоную вашим потомкам Імперію. Я пропоную вам мир.
— І що буде результатом цього миру?
— Його протилежність, — відповів Лето зі спокійним кепкуванням у голосі.
Фарад’н махнув головою.
— Я вважаю, що це дуже висока ціна за моїх сардаукарів. Я повинен зостатися Писарем, таємним батьком твоєї королівської династії?
— Повинен.
— Ти спробуєш змусити мене виробити навичку миру?
— Так.
— Я опиратимуся тобі кожного дня свого життя.
— Але ж це саме та функція, якої я від тебе й сподіваюся, кузене. Саме тому я тебе й обрав. Я зроблю цю функцію офіційною. Дам тобі нове ім’я. З цієї миті ти звешся Зламувачем Навички. Нашою мовою — Харк аль-Ада. Годі-бо, кузене, не будь упертим. Моя бабуся добре тебе вишколила. Віддай мені своїх сардаукарів.
— Віддай їх, — луною відгукнулася Ганіма. — Він забере їх так чи інакше.
Фарад’н відчув у її голосі страх за нього. Отже, кохання? Лето потребував у відповідь не розумних міркувань, а інтуїтивного рішення.
— Візьми їх, — сказав Фарад’н.
— Авжеж! — промовив Лето. Він підвівся з трону напрочуд плавним рухом, наче утримував свої страшні сили під найпильнішим контролем. Лето спустився на сходинку вниз, до Ганіми, легенько обернув її обличчям від себе, обернувся сам, притиснувшись спиною до її спини.
— Зауваж, кузене Харк аль-Адо. Так у нас буде завжди. Так ми стоятимемо, ставши подружжям. Спиною до спини, кожне дивиться у протилежний бік від іншого, аби захищати те, чим ми завжди були. — Він обернувся, насмішкувато глянув на Фарад’на, стишив голос. — Пам’ятай це, кузене, коли зостанешся з моєю Ганімою лицем до лиця, віч-на-віч. Пам’ятай, коли шепотітимеш їй любовні лагідні слова, коли тебе найбільше спокушатимуть навички мого миру й мого задоволення. Твоя спина зостанеться незахищеною.
Відвернувшись від них, він спустився зі сходів до придворних, що його очікували, забрав їх із собою як супутників і вийшов із зали.
Ганіма вкотре взяла Фарад’на за руку, але її погляд помандрував на протилежний кінець коридору й зоставався там, доки Лето не пішов геть.
— Хтось один із нас мав прийняти муку, — сказала вона. — А він завжди був сильнішим.