— Стривай, то виходить, що я злягався з жінкою-мерцем!
— Заспокойся. Кожен з людей до втілення перебував в іншому вимірі чи, як кажуть, на тому світі. Тіло на ній земної жінки. А сутність… Втім, у тому тілі, скоріше за все, дві душі, тільки одна — власниця тіла — пригнічена. Може, коли господарка позбудеться квартирантки, то й тіло її вже не буде таким сексуальним.
— Та хай би вже було як є… — зауважив Костя. — А то наші земні жінки здебільшого холодні.
На мить згадалася остання ніч у Коктебелі: Маріца, місячне сяйво, що проникало крізь незашторене вікно і яке було нам замість покривала. «Холодні ті, які не знайшли свого кохання», — майнула думка. Тим часом мені здалося, що я чую звук «ходиків» — годинника мого дитинства на стіні бабусиної оселі. «Тук-тук, тук-тук» — цей звук виникав у пам’яті завжди, коли я боявся кудись запізнитися. Тепер мені слід було негайно пристати на якусь із пропозицій Кості.
— А хто ця жінка, у якої я міг би перебути? — раптом поцікавився.
— Наша подруга. Ага, не з тих, про яких ми щойно балакали. Вона самітня. Мала чоловіка — моряка далекого плавання, але він одного разу не повернувся на корабель, десь в Александрії в Єгипті. По тому — жодних звісток. Це було років десять тому. Ну, клепалися до неї хлопці. Але вона…
— Гладкий знає, що вона ваша з Ксилантієм подруга?
Поміркувавши, Костя сказав:
— Навряд чи.
— Після допиту темного, запис якого ти передав Гладунові, і сьогоднішнього теракту всі, хто з вами контактував, узяті на приціл. На жаль, під прицілом опинилися і всі мої родичі. Але спосіб є. Піти на вокзал і найняти притулок у людей — їх там багато, — які пропонують приїжджим житло.
— Слушно. Але твоя ідея може спасти на думку будь-кому з команди того гівнюка. А відтак як поміж винаймачів, так і поміж тих, хто пропонує житло, буде крутитися їхня людина. І не тільки там, а також у готелях.
Костя мав рацію, але ті, хто планував акцію зі мною, навряд чи сподівалися на таку розв’язку. Не могли вони посилати кілерів до мене і водночас — своїх людей на вокзал. Якщо ж вони вирішують, як їм бути тепер, то від плану проконтролювати вокзал до його втілення мине щонайменше дві години. За цей час я встиг би знайти собі житло.
Коли я сказав про це Кості, він мовив:
— Все логічно. Але я на твоєму місці не став би світитися, а прямо звідси майнув би або до Рити — так звати жінку, про яку я тобі казав — або в котельню.
Тим часом у нас за спиною, де було кільце, вже розвернувся не один трамвай, а магістраллю промайнуло чимало маршруток у двох напрямках. Повернулася й пожежна машина, цього разу без сирени. Промайнула й «швидка допомога».
— Бачиш, — кивнув Костя вслід пожежній і «швидкій», — вогонь загасили, трупи забрали. Незабаром міліцейські наряди почнуть прочісувати закутки по всій Одесі. Зволікати далі не можна.
І тут завібрував мій мобільний телефон. Дзвонила сестра:
— Що там сталося?! — в її голосі вчувалася паніка. — Щойно я балакала з сусідами з четвертого поверху. Кажуть, у дворі зайнялася машина швидкої допомоги; згоріло двоє людей.
Я вже розкрив був рота аби попередити, щоб вона нічому не дивувалася, коли прийде додому, та раптом прикусив язик. Частоти мобілок легше прослуховуються ніж стаціонарні телефони. Натомість сказав:
— Не знаю. Я зараз у друзів. Шкоди твоєму будинкові не завдано?
— Ні, — відказала сестра. — Будь обережним, — і відімкнула зв’язок.
— Хто це? — поцікавився Костя.
— Родичі.
— Зі свого телефона більше мені не звони. Завтра купи дешевеньку мобілку… Бабки маєш?
— Маю, — відказав я, — але нової мобілки мені не потрібно. Моя оснащена двома картками, однією з яких я ще не користувався.
— Гаразд. То що: Рита чи котельня? — в голосі Кості вчувалося нетерпіння.
— На твій розсуд.
— Рита, — сказав Костя, підводячись.
Ми щойно перетнули дорогу, обіч якої сиділи, і зайшли в скверик, як на магістралі зупинився мікроавтобус без вікон і з нього вийшли двоє у камуфляжній формі з автоматами наперевіс. Машина, з якої вони висіли, поїхала далі, а люди перейшли трасу і попрямували в сторону пляжу.
— Це те, про що я казав, — озвався Костя. — Ще хвилина і нам було б непереливки. Вони мають право обшукувати будь-кого. А у нас же — пістолети.
«Авжеж, — подумав я. — А в моїй мобілці — відео, зняте на цьому ж ось місці, а в сумці — касета з записом допиту темного». Я заблагав подумки: «Вальпургіє, допоможи!»