Ми йшли мовчки майже цілий квартал. Мені кортіло запитати про те, як усе сталося з БМВ, але я наперед знав, що жодної інформації від Кості не отримаю. Його група через те й існує, що ніхто з них зайвий раз не розтуляє рота.
— Костю, він темний, — озвався я.
Лікар стишив ходу.
— Хто? Мірошник?!
— Ні. Отой у бинтах?
— Ти переконаний?
— Авжеж.
Він спохмурнів, а тоді знову подав голос:
— Виходить, що нас із Ксилантієм усе життя переслідує нечиста сила?
— Виходить, що так.
— Отже, Гладуна відвідуватимуть такі ж як і він…
— Можливо, — погодився я. — А можливо, й приходьки. Ти радіо слухав? Там казали, що жінка, яка вийшла зі швидкої, була рудою. А чорне волосся на ній — перука. Вона залишила її в машині.
Від моїх слів Костя зупинився. Обличчя його стало кам’яним. Але за сірою маскою вгадувалася напружена робота думки. Либонь, прикидав, чи може бути руда з віце-губернаторського авто жінкою, яку він приводив у котельню. Тим часом я згадав вичитане в інтернеті повідомлення англійських учених про те, що рудоволосих у світі на початку двадцятого століття було вдвічі більше, ніж у його кінці. А я знав, що усі сім голів звірини, яка вийшла тоді з «моря» Російської імперії у 1917-му році були руді. Вчені прогнозують, що до 60-х років двадцять першого століття їх може й зовсім не стати. Це відповідало й моїм дослідженням: наростання звірства в апокаліптичний період і його спад з виходом людства з апокаліпсису. «Але ж не всі руді — покидьки», — згадав я одного колегу, також рудого.
— Сам я радіо не слухав. Мені розповіли ті, хто слухав.
— Також повідомляли, — провадив я, — що при чоловіках були пістолети і по дві запасні обойми. Навіщо такий арсенал у персональному лімузині віце-губернатора?
— На лови зібралися хлопці, — посміхнувся Костя. — А дичиною мали бути ми з тобою. Їм хтось підказав, де нас шукати, ось вони й гайнули…
Вже потиснувши на прощання руку, я запитав у Лікаря:
— Костю, чого Мірошник назвав тебе Максютою?
— О, це моя інститутська кликуха. Від мого прізвища — Максютенко.
РОЗДІЛ 16
На майданчику перед будинком вгадувалися три чорні плями на асфальті — одна велика від машини і дві ледь помітні від «гицелів». Піднімаючись сходами на третій поверх, я завважив, що з кожною сходинкою у мене вселяється щось схоже на тривогу. У спільному коридорі стало й зовсім непереливки, хоча звір у мені ніяк не давав про себе знати. Отже, темного тут не було. Надто багато страху виявилося в помешканні моєї сестри. Це був спогад про пережите, помисливість, яка минула після того, як я прийняв холодний душ і повечеряв чашкою чаю й бутербродом.
Не торкані з учора продукти в холодильнику свідчили, що сестра не з’являлася. Щойно я про це подумав, як затуркотів мобільник.
— Де ти? — почувся сестрин голос.
— Удома.
— У тебе там хоч є що їсти?
— Не хвилюйся.
— Той чоловік тебе розшукав?
На мить я розгубився, не второпавши про кого йдеться. Та раптом у пам’яті виникло понівечене авто, тіло гладкої людини геть усе в бинтах, під яким панцирне ліжко перетворилося на гамак.
— Я його сам знайшов, — мовив, тамуючи нотки злостивостів голосі.
— Не забудь полити квіти у сусідів. Бувай.
Я куняв на березі геть вимащений у грязь і пригрітий полуденним сонцем. Раптом у тигипкання чайок і віддалене гудіння шосе увірвався звук мобільника. Дзвонив Різниченко.
— Я телефоную, щоб подякувати за словник синонімів. Тут є слова, які навіть мені не траплялися… Ага, бачив же хлопця, ну, журналіста, з яким ти зустрічався. Може, тебе зацікавить: «непомнящий», про якого ви балакали, знову з’явився. Прийшов у той самий пансіонат, на автопілоті, як каже журналіст. Схоже, дорога до пансіонату — єдине, що він пам’ятає.
— Коли те сталося?
— Сьогодні вранці.
«Хтось прочинив собачу буду і собака опинився на вулиці, — майнула думка. — Гицелів же і тих, хто над ними, наразі немає серед живих. Крім одного…»
… Журналіст, здавалося, зрадів, почувши мій голос і запитання про курортника.
— Він нічого не пам’ятає, — відказав. — Це чистий аркуш паперу, на якому з часу нашої зустрічі не з’явилося жодного рядка. Єдине, що він має, це куций запас найуживаніших слів. Але він нагодований і при ньому гаманець з немалою сумою грошей. Адміністрація пансіонату вранці, щойно він з’явився, потелефонувала у Вінницю до родичів і зараз вони — в електричці на шляху до Одеси. Цей чоловік, якщо до нього не повернеться пам’ять, почне життя з самого початку.