— Під час вашого спілкування ви не завважували чогось подібного до дискомфорту?
— Що ви маєте на увазі?
— Ну, вас ніщо не пригнічувало?
— Та ні… Крім одного — я не міг з нього нічого витягти.
— А як з ним зустрітися?
— Пізно. Родичі вже, мабуть, прибули по нього.
… З Костею ми не бачилися два дні. Він не озивався, я також не наважувався його турбувати. Але інформацію про «непомнящого» Лікар мусив знати. Я потелефонував з другої картки мобільного телефону.
— Не можу зараз говорити, — почулось у відповідь. — Тут у хворого перелом ключиці і йому накладають гіпс. Якщо маєш змогу — приїдь. Номер маршрутки ти знаєш.
Я з’явився в лікарні близько п’ятої. Той самий вахтер, що й минулого разу, побачивши мене, показав на турникет. Отже, його попередили. Костя у халаті й шапочці заповнював за столом якусь картку. Обличчя мав зосереджене. Не відриваючись від письма, кивнув на стілець. Довго не озивався, а тоді окинув мене довгим поглядом. Завжди ясні сірі очі тепер були в червоних судинах. Сховавши карточку в шухляду, він озвався:
— У цього гандона, виявляється, був до всього ще й перелом ключиці.
— Отямився?
— Періодично приходить до пам’яті, але одразу ж провалюється в кому.
— Чи не твоя присутність причина тому?
— Навряд. Просто його потовкло, далі нікуди.
— Хтось біля нього є?
— Ти не повіриш — жодна людина не з’явилася. Ну, ніхто: ні родичі, ні співробітники, ні коханки. Ніби він іноземний турист… Щоправда, головлікар сказав, буцімто телефонували з адміністрації. Але це було ще першого дня. Га? Як тобі?
— Крім нього, у твоє відділення нікого більше не клали?
— Ні.
— Як ти почуваєшся?
— Та щось ніби на силі здав.
— Костю, він тебе вампірить.
— А й справді… Як я не допетрав? Так а що робити?
— Намагайся поменше біля нього бувати.
— Щойно гіпс наклали. Як не будеш при тому. Шийні хребці поламані. Гигнеться ж, хай йому біс.
— Авжеж, а ти рватимеш на собі волосся з горя, — зауважив я.
— Слухай, ну ти ж і єхидний. Хтось мені колись нагадував про клятву Гіппократа. Так оце той випадок. — Костя підвівся і показав на вішалку, де висіли халати. — Одягни, зайдемо до того, бо мені на душі неспокійно.
— Ми ще й до палати не дійшли, як у мені щось заворушилося — чорне й колюче.
— Костю, зайди сам, а я постою тут біля вікна.
— Старичок, неповага. Він тобою он як цікавився… — Лікар витяг з кишені мобілку і, натиснувши на ній якісь клавіші, поклав у нагрудну кишеню. — Це я виставив режим диктофону. Щораз так роблю, коли заходжу у цю палату.
Чоловік лежав з розплющеними очима. Але це були очі мерця — жодного поруху, жодної іскринки. Немовби то матові скельця. Тільки очі, губи та ніс не були забинтовані чи в гіпсі. Клапоть волосся, що стирчав з-під бинта, свідчив, що чоловік рудий.
«У-у, кабан! — просичав звір у мені. — Це ж треба так розкохатися! Сітка мало підлоги не торкається».
Тим часом Лікар підійшов до хворого і закрив йому очі. Так роблять з мерцями.
— Він усе одно не бачить, — пояснив. — А якщо й бачить, то інформація від зорових пігментів не потрапляє в мозок.
Я хотів запитати, звідки йому це відомо, як почув голос мого звіра:
«Не бачить очима. Але бачить астральним зором. До того ж він когось очікує».
«Кого?»
«Когось, з ким можна погомоніти без очей, рота і вух».
Тим часом Костя оглянув гіпс на передпліччі і бинти на голові. Його погляд спинився на рудому клоччі волосся.
— У шкільні роки цей начебто не був такий рудий, — зауважив.
Коли ми вийшли з палати, я розповів про курортника. На що Костя сказав:
— Треба розуміти, що оці, — він кивнув на двері палати, — очікували нового прибульця. А курортника тримали як скафандр для нього. Прибулець з потойбіччя втілився б у ту плоть і заходився б виконувати програму пекла. Вони й нас хотіли зробити такими ж скафандрами.
— Нас навряд чи, — засумнівався я. — У всіх чоловіків у машині, яка розбилася, були пістолети і по дві запасні обойми, — так сказали по радіо. З чого я роблю висновок — вони щодо нас мали інші наміри. Згадай, ти сам про це казав.
Щойно ми зайшли у кабінет Лікаря, як задзвенів телефон. Костя зняв трубку і, послухавши, запитав:
— Одна?.. В палату не бажано, він важкохворий. Нехай зайде до мене в кабінет. — Костя поклав слухавку і пояснив: — Нарешті до Гладуна хтось прийшов. Жінка якась. Може, погодиться побути сиділкою… А знаєш, я дав медсестрі свій цифровий фотоапарат і сказав фотографувати хворого щодня. Потім ці знімки я введу в комп’ютер і виставлю у хронологічний ряд — від першого дня перебування у лікарні, до останнього, коли його випишуть. Я його вилікую, падлу. І дам йому урок… Ну, ми з ним сиділи колись за одною партою. Правда потім я перейшов на задню, до Ксилантія, бо цей, коли писав контрольні, то прикривав рукою свою писанину, ніби я у нього щось скатував. Ну, сука! До речі, він не був тупаком. Просто мерзотою від нього тхнуло.