Він обійняв нас, назвавши Костю бугром, а мене шефом. У ньому дивно співіснували риси хлопчака і потріпаного життям чоловіка.
— Це ти мудро зробив, мля… — зауважив Лікар, кивнувши на стіл. — А побачивши, як я виймаю з пакета пляшку коньяку і дві банки сардин, додав: — Ти теж мудрий.
Потім заходився викладати з лікарської валізки шампанське, копчені стегенця, сирокопчені ковбаси, кетчупи, гірчицю і ще якісь пакунки.
Ксилантій, спостерігаючи за тим, зепевнив, що Костя наймудріший з нас.
… Коли вже була випита пляшка перцівки і Ксилантій розкоркував коньяк, озвався Костя:
— Братове, поки ми ще не набралися тут як жаби мулу, пропоную послухати хроніку останніх подій, до яких ми всі мали безпосереднє відношення. Напевне, шефові не все буде цікаво, бо про більшість із того, що сталося, він знає. Про більшість, але не про все…
Свою оповідь Лікар почав з того, як він влаштувався в лікарню і як у його відділення привезли важко травмованого чоловіка після ДТП. Сказав, що чоловіком тим виявився Валтас. Про попередні події Костя не обмовився жодним словом.
— Кепські в нього справи, — провадив лікар. — У нього паралізовані ноги, ліва рука і пошкоджений артикуляційний апарат. Ну, я не переконаний, чи він зможе балакати.
— А є таки Бог на світі! — вихопилося у Ксилантія. По миті він окинув нас ніяковим поглядом, додав: — Не подумайте тільки, що я радію.
— Авжеж Бог є, — погодився Костя. — Бо крім законів збереження маси, існує ще закон збереження підлості. А він полягає в тому, що підлота, яку ти зробив людині, рано чи пізно впаде на тебе і впаде з великими відсотками. Знаєш, Ксило, що я йому сказав? Я сказав: навіщо ти запроторив Ксилантія в брьовнокатательний? Не міг дати йому відсіч, ти ж був справніший за нього.
Несподівано Костя замовк. По щоках Ксилантія текли сльози, затремтіла спідня губа; він підвівся і попрямував до сходів.
— Розчулився хлопець… — сказав Костя. — Ага, з’явився ж батько Гладуна — прилетів з Португалії, де він зараз живе; у нього там бізнес. Прохав аби я доглянув сина, поки той оклигає і його можна буде транспортувати літаком. Сказав, що більше довіряє нашим лікарям, ніж тамтешнім. Пропонував пристойну суму в доларах. Я сказав, що мені залишилося ще два тижні, а там прийде інший лікар. То з ним хай і домовляється.
З оповіді я зрозумів, що Костя каже тільки те, що може сказати в будь-якому колі людей і в будь-якому приміщенні. Тому запитав обережно:
— А як отой відвідувач?
— Склеїв ласти, — відказав Лікар буденно. — У моргу тіло його. Очікують, коли по нього приїдуть та відвезуть на батьківщину.
Я перехрестився, на що Костя поблажливо усміхнувся.
— Лікарі, яких зібрав начмед, констатували смерть від зупинки серця. Ну, перехвилювався там чи що… Медсестра засвідчила, що його перед тим била падуча.
Я не відчув полегшення від слів Кості, може, тільки ледь-ледь. Адже відійшла всього одна ланка у ланцюжку пов’язаних між собою приходьків і темних. Над ним є хтось у столиці, а під ним — у моєму місті. Вже не кажу про цілу армію інформаторів і провокаторів, включаючи й кількох письменників — колег по Спілці, які на нього працюють. Я б радий був вилити свою кривду сльозами, так, як Ксилантій, але де їх узяти? За багато років існування у ворожому оточенні я навчився ховати емоції у найвіддаленіший закуток свідомості. Те, що сталося, нічого не змінить. За мною так само ходитимуть нишпірки, чинитимуть всілякі провокації. Я називаю їх тихими вбивцями. Вони вбивають психологічно. Десяток із них — сусіди по під’їзду і двору, решта — багато їх і невідомо хто. Несподівано у мене вихопилося:
— Яке в нього прізвище?
Костя мить поміркував, згадуючи.
— Якесь подвійне, — мовив. — Чи Свистунов-Верхогляд, чи Свистопляс-Верхогляд… Ім’я Володимир Юрійович чи Володимир Олексійович. Точно не скажу.
«Подвійне…» — подумалося мені. — Авжеж, і їх було двоє в одному тілі. Хтось із них був просто темний, а хтось — приходько. Отже, вони існували у повній злагоді. А звір мій так сильно виснажився тоді, бо вступив у двобій з двома одразу.
— Ага, я бачив його документ — він твій земляк. Очолює якусь важливу державну структуру, в чині генерала. А судячи з того матюччя, яке вихлюпнулося з його горлянки, він був щонайменше генерал-єфрейтором.
«У чині генералів, — подумалося мені. — Адже їх було двоє».
Почулися кроки — спускалися сходами. На виді Ксилантія, який з’явився, не залишилося й сліду від розчуленості. Це знову був хлопчак, який життя сприймає як гру.
— А чого стопарики порожні? — дорікнув він.