Я помовчав. Не відгукувався й Костя. Та, нарешті, він подав голос:
— Ксилантій ідею висловив… — Лікар помовчав, мабуть, вагався, чи продовжувати. — Ну, як ти подивишся, щоб попрацювати з нами, тут?
Це була несподівана пропозиція — я не знав, як бути.
— Алло, ти чуєш?
— Чую, чую. А ким?
— Ну, як психолог. У нас на судні тисячі пасажирів. Матимеш окрему каюту, харчуватимешся тим, що й туристи. Зарплата — десь така ж, як і в лікаря. Це не правильно, що на такому великому підприємстві, як наше, досі немає психолога. Тим паче, що в тебе при собі закордонний паспорт.
— Костю, не можу тобі одразу відповісти. Я приїхав в Одесу полікуватися від герпесу; а вдома у мене свої справи. До того ж психолог — це фах, а відтак потрібен диплом.
— Авжеж. Але, гадаю, посвідчення члена Спілки письменників може замінити диплом. Письменник — також психолог.
— Звідки тобі відомо про посвідчення? — злукавив я.
Костя проігнорував моє запитання, натомість сказав:
— То як? Що ти на це?
— Я мушу подумати. Адже ти пропонуєш перейти з однієї стежки, якою я йду вже багато років, на зовсім іншу. Погодься — над цим слід добре поміркувати.
— Ну, авжеж, покумекай. Е-е, ось Ксилантій хоче щось сказати.
Почувся голос Ксилантія:
— Шефе, привіт! Будеш їхати, захопи пляшку перцівки, бо тут немає. А ще краще — дві, мля.
— Дай сюди телефон, Ксило. Що ти верзеш! — почувся Костин голос.
Я сказав:
— Послухай, у тебе траплялося так, щоб ти у сні бачив знайомих чи рідних, живих чи тих, кого вже немає, з обличчями інших людей; і одяг на них інший, але ти — той у сні — знав, що вони твої люди? Бувало таке?
— Було, — відказав Костя. — І не один раз.
— Так ось, приходьки з краю без вороття мають здатність убиратися в який завгодно антураж. Але не для всіх, а тільки для того, у кому зацікавлені. Твоя королева сексу, скоріше за все, перебуває в Одесі, а до вас на судно прийшла інша жінка, також приходько, але на ній слайд тієї. Оскільки образ зорієнтований на тебе, то на інших він — слайд — не діє, і вони — інші бачать її такою, якою вона є насправді. Отож, покажи туристку Ксилантієві й Риті, нехай намалюють словесні портрети. Якщо те зображення відрізнятиметься від того образу, який бачиш ти, то це означає, що вона прийшла по твою душу. Істоти такі — елементарні часточки астральної аури планети і кожній із них відомо все про будь-кого з них же, де б та не перебувала, як про себе саму. Вони — деталі велетенського цілого — видимого й невидимого для людського ока, величезного чорного егрегора планети. Маємо дві цивілізації: нашу — людську і їхню; цивілізації існують кожна за своїми законами — наша переважно за матеріальними, їхня — за польовими. Не знаю, чи є способи, з допомогою яких земна людина може впливати на представників їхньої — астральної цивілізації, але вони на нас впливають через темних і приходьків. Згадай, коли підіслали до тебе руду? Тоді, коли інший приходько в чужому тілі сидів прикутий кайданками до труби в котельні.
Якийсь час Костя мовчав, очікував, що скажу далі, та нарешті озвався:
— Я не питаю, звідки тобі про те відомо, але в усякому разі спробую перевірити. А тільки завтра, бо зараз уже смеркає. А ти помізкуй над моєю пропозицією. Ага, мені не дзвони — не дістанеш. Я сам озвуся. Бувай. — Костя вимкнув зв’язок.
Годинник на дисплеї телефона висвічував другу ночі.
Прокинувшись уранці, я побачив над собою Маріцу. Вона була у тій самій пляжній парі, що й десять років тому на морі. Тільки тіло цього разу не мало кольору чорного шоколаду, але сходило тим самим теплом, яке гріло мене усі ці роки. Її обличчя з тонкими рисами обрамляло пряме волосся — чорне, ніби у ньому заплуталися частки минулої ночі.
— Хто такий Костя? — спитала вона, накидаючи на плечі тоненький халат, який тримала в руках. — Ти вимовляв це ім’я уві сні.
— Коли?
— Та ось, перед самим пробудженням. І якийсь Силантій…
— Приятелі, — відказав я і взяв телефон.
На дисплеї не було ознак того, що хтось дзвонив. Годинник показував восьму. Там, де зараз були мої друзі, — глупа ніч. Тим часом я не пригадував, аби мені щось снилося. Ці думки промайнули, як реакція на слова, які я промовляв у сні. Чи не є вони — слова — знаком на подію, що сталася цієї ночі з Костею?
Маріца взяла в мене телефон, набрала в ньому свій номер, зберегла його, тоді нахилилася і поцілувала.
— Іди, вмивайся, — сказала. — Сніданок уже на столі.
Коли після сніданку Маріца, вже одягнена, підійшла до дверей, щоб іти на роботу, я сказав: