Якщо нікому наповнити душу змістом Божим — у ній оселяється сатана.
РОЗДІЛ 5
У період, коли мене викликали на допити в КДБ, і після умовного засудження (на більше у них не вистачило компромату) я найбільше остерігався, аби не зустріти людину, яку поважав. Боявся, щоб на неї не впала тінь від мене — дисидента. Чим дорожча мені була така людина, тим далі від неї я тримався. Тепер відбувалося те ж саме. Як виявилося, у мене є син і є жінка, яку я кохаю. Але я для них становлю небезпеку. Вони ж для мене є больовими точками. Діти Мардука не проминуть цим скористатися, якщо довідаються. Моє рішення покинути Молдову було продиктоване давнім рефлексом не скоїти комусь лиха. Тільки тепер той хтось був моєю ріднею. Можливо, існує й інший спосіб убезпечити себе і її, але я поки що його не знав. Тепер, коли в незалежних Україні й Молдові всюди сновигають мертвяки — вихідці з краю без вороття, коли від них народжуються земні діти, коли темні звили собі кубельця на щаблях влади, коли діти Мардука поводяться так само знахабніло, як у Вавилонах, я ще не вирішив, як мені бути. Знав напевне, що двоє нейтралізованих нами з Костею покидьків — одесит і свистопляс з мого міста — ситуації не змінять. Їх місце займуть нові. Через те, хоч як мені кортіло опинитися біля Маріци і побачити сина — живого, а не на фотознімку — я згенерував у собі всю волю, щоб не їхати в Молдову.
Щораз, змащуючи плями на обличчі маззю з коробочки, яку мені дав Костя, я з тривогою згадував про нього. Тим часом минуло вже два тижні, а від Лікаря не було ні слуху, ні духу. На той випадок, якби з ним щось сталося, увімкнув смартфон, що досі був відключений. Подумав, що номер мого смартфона, напевне, є у Ксилантія і в разі чого він мені повідомить. Та одного разу завібрувала моя синенька мобілка і на її дисплеї висвітився знайомий ряд цифр.
— Послухай, — сказав Костя, як завжди, не вітаючись, — Колись ти мені врятував життя. Як ти подивишся на те, щоб іще раз зробити добре діло?
— Цього разу врятувати твоє життя чи вже життя всього людства? — поцікавився я.
— Це серйозно.
— Я — теж серйозно. Ми з тобою нейтралізували двох нелюдів, а їх багато. Вони всюди — у тих з людей, хто досяг віку зрілості, у підлітках і дітях. Аби боротися з лихом, треба блокувати прихід у наш світ вихідців із краю без вороття: мертвяків, дітей Мардука.
— А це що таке?
— Якось іншим разом поясню.
— Чи не замахнувся ти справді рятувати увесь світ? — не без іронії сказав Костя. — Починай тоді з нас. Бо, крім чучундри, про яку я тобі казав, і провокацій якої я поки що уникаю, на судні з’явилася ще якась почвара і крутиться біля капітана. Хто воно: приходько з краю без вороття чи агент конкуруючої фірми, я не годен розпізнати. — На мить запала пауза, по якій знову почувся Костин голос: — Виходить, що все так погано, як ти кажеш? І нікому протистояти лиху?
— Ну, не тільки ж вони приходять. Якщо сфера Темного Сателіта ще сто років тому щільно охоплювала всю землю, то тепер вона віддаляється від неї. У дітей Мардука стає дедалі менше перспективи — чисельність їх на убуванні. Натомість з’являються такі, що можуть їм протистояти. Скажімо так: десь одному поколінню вони ще попсують життя. А там піде інший час.
— А інший час, це що, ангели літатимуть?
— Ні, звірства менше в людях буде, а відтак і нещастя сіяти мало кому захочеться.
— Ти зараз де?
— Вдома.
— Ми скоро будемо в Одесі. Прикинь чи зможеш прибути? Ага, моїм коштом; ну, там дорога, добові, те-се…
— А в Одесі скільки днів ви стоятимете?
— Мабуть, пару днів.
— А причалите коли?
— За тиждень.
— Озвися за два дні перед тим, як прибудете, — сказав я. — Повідомлю, чи зможу.
Костя сказав, що потелефонує і вимкнув зв’язок.
Навстріч потоку пасажирів, що виходили з поїзда, ішли чоловіки й жінки з табличками, на яких пропонувалися кімнати біля моря. Я ж видивлявся Костю, котрий мав мене зустріти. Раптом хтось торкнувся моєї руки — це був Лікар. А тільки не в однострої морського офіцера, якого я шукав очима в натовпі, а в сірій шведці, як колись, коли ми сиділи на лавці біля Лузанівського пляжу. При ньому була та ж сама потерта барсетка, в якій я тоді підгледів був пістолет. Тільки тепер обличчя Кості вкривала засмага; мені здалося, що на нього наклався брунатно-жовтий тон кількох морів.