— Коли ти збираєшся складати в речення? — запитав Лікар. — Он стіл ламається від наїдків і спиртного.
Я сказав, що пити більше не буду, але поїм.
— Ти ж не запам’ятаєш такої кількості слів.
… Ксилантій, помітивши, що я шукаю поглядом щось на столі, попрохав товариша:
— Баксе, подай шефові мандро, он — на тумбочці.
Дужань простяг руку і взяв тарілку з хлібом.
— Мандро перекладається як хліб, — пояснив Костя, тамуючи посмішку.
Поки я їв і слухав перемовини застільників, мій мозок працював у автономному режимі. Почуті від історика слова складалися то в один ланцюжок, то в інший. Це можна було б назвати віртуальним кросвордом, якби поняття, якими я оперував, стосувалися тільки земного плану. У моїй свідомості вже пробивалася зневіра і я вирішив відкласти заняття, та раптом у пам’яті, немов на моніторі мобільного телефону, почали з’являтися рядок за рядком. Рука опустила на стіл чарку, з якої я вже ладен був випити. Кинув погляд на Лікаря й показав очима на двері.
У коридорі, куди ми вийшли, Костя набрав на своєму телефоні номер і натиснув на кнопку «звук». Почувши голос історика, передав мобілку мені.
— Склав же ваші слова-переклади у кілька конструкцій, — мовив я. — Не можу назвати їх реченнями… «Маг відправив у край без вороття Ліліт, Панкрата і Мирона. Маговими письменами засіяні чи не всі сатрапії Нового Вавилону».
— Стривайте, — почулося у слухавці, — про який Новий Вавилон ідеться — державу Набопаласара і його сина Навуходоносора? Але ж вона існувала, якщо мені не зраджує пам’ять, у шостому-п’ятому століттях до нової ери. Як це пов’язане з балачками сучасних нам людей?
— Назвемо їх умовно сучасними… Я також спочатку так подумав, а потім збагнув, що йдеться про форму імперії, яка вже дві з половиною тисячі років як не існує. Форму — ну, польову програму того державного устрою. Ви переконані, що переклали, саме «нового», а не «новітнього»?
Якийсь час на тому кінці не відповідали, а потім учений сказав:
— Не переконаний. Халдейські слова я перекладав за французьким словником. А вже з нього на українську мову.
— Он як… Ось що сказав один відомий француз: «...І за тим настануть надзвичайні зміни, зміни царювань, великі землетруси, розмноження Нового Вавилону, зловісний нащадок якого розростеться після першої жертви-покути, і це триватиме лише сімдесят три роки і сім місяців…» Отже, йдеться про «зловісний нащадок» Нового Вавилону. Точніше було б назвати того зловісного нащадка «Новітнім Вавилоном». Адже до захоплення влади Набопаласаром держава називалася «Вавилон». Період правління ж Набопаласара і його сина Навуходоносора — «Новий Вавилон». Це зовсім різні устрої. А те, що виникло в двадцятому столітті на одній шостій суші Землі — зловісний нащадок Нового Вавилону. Сам же Новий Вавилон — голова, що з золота.
— А то що таке? — почулося.
— Ну, про це — при зустрічі. Але далі: «Писання Мага сприяють появі поміж його читачів нових Магів. У деяких сатрапіях з’явилися аналогічні письмена. Вони здебільшого не на папірусі, а в просторі. Більшість Магових писань також у просторі». Напевне, йдеться про інтернет-видання. «Їх можна прочитати всюди. Найбільше ж ними цікавляться в Українській, Білоруській та Молдовській сатрапіях». Як бачите, слово «сатрапія» тут вживається у значенні «республіка». До речі, у Новому Вавилоні було сто шість сатрапій, а у «Новітньому Вавилоні» — СРСР — всього на дві-три більше (тільки це вже області). Ось і все, на що я спромігся. Якщо ви не проти, я озвуся перегодом і ви продиктуєте решту слів.
— А як ви дивитеся на те, щоб нам знову зустрітися? — спитав історик.
— Позитивно. Але тут у нас запланована зустріч з друзями, після якої буде видно. Ми потелефонуємо.
— Гаразд, — сказав учений і відімкнув зв’язок.
— Кого це ти процитував щодо зловісного нащадка Нового Вавилона? — поцікавився Костя.
— Нострадамуса.
— А що таке «перша жертва-покута»?
— Смерть Леніна. Радянський Союз справді проіснував сімдесят три роки і сім місяців — від жовтневого заколоту до дев’ятнадцятого серпня тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року. Тут, як ти кажеш, «без понтів». Це — де-факто. А де-юре — «акт про розлучення» був підписаний через сімдесят три роки і десять з половиною місяців у Біловезькій Пущі президентами України, Росії й Білорусії. І це сталося п’ятого грудня тисяча дев’ятсот дев’яносто першого — того, останнього, року існування імперії антихриста.
— А темні, чи пак діти Мардука, знають про це?
— Авжеж. Тільки не всі, а втаємничені з них. Знищивши християнство на одній шостій території суші, вони відсікли людей від одкровень і пророцтв Святого письма, а відтак і від бачення ними майбутнього. Самі ж темні — ну, їхні ідейні верховоди — знали про ресурс часу, який їм відведено згори. А відтак приготувалися до існування в підпіллі. Отже, тепер основа їхньої діяльності — «просвітянство», виявлення й залучення до своїх лав темних, а головне — нищення тих, для кого їхні плани — не таємниця.
… На наших з Костею тарілках лежало по два бутерброди — один з чорною, а один з червоною ікрою, і по маслині, завбільшки зі сливу. Чарки були наповнені.
— Випийте та закусіть по-людськи, — сказав Бакс басовитим голосом. — Бо похлянете тут з голоду. — Він подивився на порожню вже пляшку, на дні якої лежала перчина, і додав: — А нам із Ксилою, мабуть, уже досить.
— Ну, може, комусь і досить, а комусь ні, — зауважив Ксилантій і хлюпнув у свою чарку з початої вже пляшки рому. — Давайте, брателли, щоб вдома не журились, як казав, бувало, мій дід Силантій. — Він вихлюпнув з чарки у рот і, не закусивши, підвівся й подався до ліжка.
— Покуняй, покуняй, — поблажливо сказав Костя. — Ти теж, Баксе, приліг би. У вас же була нічна вахта.
Раптом я запитав:
— А де це Рита?
— Вдома, — відказав Бакс. — Сусідам подарунки понесла; вони кроликів їй доглядають.