Костя не поспішав з відповіддю. Сказане змусило його замислитись. Нарешті озвався:
— Тут хоч є шанс, що ніяка зараза в нас не ввійде.
— Але ж так вічно не мусить бути. Колись доведеться переходити на осілий спосіб життя. Ти молодий ще; одружишся, дітей заведеш. Мардуківці ж висітимуть над тобою і дітьми твоїми дамокловим мечем.
— Так а що ж діяти?
— Ось до цього я й веду. Ситуація склалася така: або-або.
— Що ти маєш на увазі?
— Або вони — нас, або ми — їх.
— Чи не зібрався ти усіх дітей Мардука відправити у край без вороття? — в голосі мого приятеля вчувалася гірка іронія.
— Звісно, ні. Для цього потрібна армія таких як я. Але дещо ми можемо зробити. Кажу не «я», а «ми». Я дописую роман, над яким працюю уже багато років, а ти створюєш мені умови для творчості. Ось чому я погодився на твою пропозицію. А далі буде видно — надрукуємо його окремою книжкою чи запропонуємо на якийсь із літературних сайтів.
— І що ти цим досягнеш?
— А що я досяг, дешифрувавши і висвітивши число звіра? Показав нечувані злочини мардуківців, яківони коїли спільно з темними світу цього упродовж трьох поколінь. Тепер же я опишу, ні — вже описав, їхню нинішню підпільну, законспіровану діяльність і покажу, що це мерці, які разом з темними правлять бал у земному світі. Я не можу навчити читача ідентифікувати їх, але окремі прикмети дам.
Костя якийсь час мовчав, а тоді озвався:
— Якби ти дав рекомендацію як їх знищувати, то тебе більше людей зрозуміло б.
— Я такої рекомендації ніколи не дам.
— Чому?!
— Як ти гадаєш, — запитав я у відповідь, — чому зараз у світі іде така шалена боротьба за відміну смертної кари? Га?
— Ну, чому?
— А тому, що душі тієї нечисті поповнять лави воїнства змія червоно-вогненного, тих, хто в потойбічному світі виборює право бути творцем програми земного світу. Майбутнє земного людства формується там. Отож мудрі із землян прийшли до висновку: нехай краще ця зловорожа сила відбуває покарання тут, а не псує наше майбутнє, перебуваючи там.
РОЗДІЛ 11
Судно завершувало круїз по Чорному морю, і в кінці дня взяло курс на Одесу; позаду залишилося Поті. Ми з Костею в шезлонгах сиділи серед туристів. Раптом у тихому гомоні почулися «позивні» Костиного телефону. Він, глянувши на дисплей, сказав:
— Мірошник, — і натиснув кнопку звуку.
— Привіт, Максюто, — почувся чоловічий голос. — Ти де?
— А що ти хотів?
— Не міг би завтра заскочити до мене в Лікарню?
— З якого дива?
— Наш пацієнт помер.
— Он як. А ти кличеш мене на поминки?
— Щойно від мене пішов його батько. Він дещо для тебе залишив. Приїздив влаштувати майнові питання.
— Гаразд. Завтра після полудня озвуся, і ми домовимося про зустріч.
Костя відімкнув телефон, сказав:
— Віддав таки Богові душу.
— Ти переконаний?
— У чому? Що Валтас склеїв ласти?
— Ні, що він віддав душу справді Богові.
— А-а.
Ми очікували Мірошника у тому ж самому кафе під платаном, неподалік пам’ятника Дюкові. Костя був у своєму сірому непоказному одязі, я ж, як завжди, — у заношеній джинсовій парі з тюбетейкою на голові. Ми вже замовили по кухлю пива, коли з’явився Андрій. Привітавшись, він поклав на стіл невеликий згорток, і показав офіціантці, щоб принесла і йому пива.
— Я знав, що він довго не проживе, — промовив Мірошник, спостерігаючи, як осідає піна в принесеному кухлі. — Та ще цей переліт дався взнаки. А батько його впевнений, що в Португалії медицина не на рівні.
— Ну, ти ж пояснив, що на стан такого хворого зміна звичного клімату й часового поясу можуть вплинути фатально?
— Та він вроді й погоджується, але думку свою не міняє. Розповідав про сина. Казав, що той був незвичайною людиною.
— А саме? — У голосі Кості вчувалася іронія.
— Ну, в дитинстві вигадав собі ім’я Валтас.
— Як то вигадав? Хіба не батьки дають ім’я немовляті? — поцікавився я.