Тим часом гомін ставав гучнішим, до пахощів троянд додалися запахи чогось смачного.
За довгим столом, накритим червоною в білий горошок скатертиною, сиділо з десяток письменників, у тому числі й дві новенькі.
Щойно я переступив поріг, як Куценко сказав:
— Ага… — Й заходився розкорковувати пляшку шампанського.
— Зажди, — спинив його мій заступник. — Хай щось скаже. Ну, напутнє слово голови, як годиться.
— Авжеж, — підтримав Задорожний. — Так завжди було.
На мить я завагався. А тоді мовив:
— Все, що треба було сказати, я вже багато разів сказав: Наталці Власенко — на всіляких літературних конкурсах, починаючи ще зі школи, на презентаціях її книжок. Ользі Миколаївні — коли читав верстку її першого роману. Отож нехай поновлять у пам’яті мої слова. Це й буде промова. Хотів би тільки побажати, аби вони, попри літературне обдарування, залишалися скромними й ніколи, не доведи, Боже, не слабували на зоряну хворобу. — І до Куценка: — Розкорковуй, друже, та — по п’ять буль-буль, як ти кажеш…
— По сім. По п’ять це коли горілка…
— Ну, як знаєш.
— От що мені в тобі подобається, — озвався Андрушків до мене, — так це лаконічність. Ти ніколи не тягнув кота за хвіст у відповідальний момент.
«Пострілу» від розкоркування шампанського не пролунало. В могутніх руках Куценка почулося сичання газу, який він поступово випускав з пляшки. Тільки тепер я завважив, що довгий стіл повнився розмаїтими наїдками, від кружалець салямі, до великих грецьких оливок, і все те на порцеляновому посуді, принесеному якоюсь із новобранок. Посередині у срібному цеберку стояв великий букет троянд. Це було свято мрії, що збулася. Від чужої радості й мені розвиднілося на душі. Та раптом згадалися слова літературного скептика: «І ось вонинарешті побралися…» Не втямки було авторові, який закінчив роман такими словами, що справжні проблеми двохзакоханих сердець з того тільки йпочинаються…» Щойно ці дві повінчалися з літературою. Відтепер за кожною з них потягнеться заздрість, і чим яскравішими виявляться їхні літературні здобутки, тим чорнішою проляже тінь заздрості.
Стілець навпроти Ольги Миколаївни й Наталії, напевне, був призначений для мене. Несподівано пройняло щемким почуттям ностальгії, але не за краєм на півдні, де я народився й виріс, а за першим коханням, яке там спізнав. Дівчину звали Клавою і вона мала таке ж чорне волосся, як у Наталії, і чорні ж і глибокі, як безодня, очі. Нам було тільки по сімнадцять, а мені тоді здавалося, що ми щойно зустрілися після тривалої розлуки. Колись нас вихопили зі свята й розлучили на цілих сімнадцять літ. І ось ми знову на святі, але на цей раз у земному світі. Та настрій солодкої ностальгії враз пропав, щойно я угледів серед гостей сатаниста. «Хто з новеньких його покликав? — подумав я. — Це ж не збори».
Коли випили вже наступну чарку, я раптом завважив, що немає третьої новобранки. Але крім мене ніхто на те, здається, не звернув уваги. Раптом озвався мій заступник:
— Пані Алісія прийде пізніше.
Щойно він те промовив, як у коридорі почулися кроки й по миті з’явилася Бамбула у супроводі одного з членів Спілки. На ній була шовкова салатного кольору сукня, яка нівелювала небажані обриси постаті й водночас уберігала тіло від спеки. Прозаїк, який ніс її торбинку, був сухорлявий, високий, весь у ластовинні.
— О! — вигукнув Андрушків. — Хто до нас прийшов!
— Хай дарує гонорове товариство… — сказала Алісія ґречно. — Не завжди виходить бути пунктуальною.
Вона підійшла до Андрушківа, який сидів праворуч від мене, пригорнулась до нього й сказала:
— Сергію, дозволь я сяду біля нашого літературного батька.
— Авжеж, авжеж, — погодився Андрушків, забираючи свою тарілку та пересідаючи на вільний стілець. — Сідай, щиглику, біля нашого літературного пахана.
— Ви не проти, якщо я — одесную від вас? — запитала Алісія.
— Ні, не проти, — відказав я, кладучи подумки руку на звіра в мені, який зіпнувся на ноги, щойно в приміщення увійшли Алісія і рудий.
— Літературний батько, пахан… Так виникають культи, — зауважив хтось із письменників.
Тим часом супутник Алісії подав їй торбинку і вона витягла з неї кавал добре запеченої кров’яної ковбаси, шмат сала, овочі і дві пляшки горілки, одна з яких — літрова була закоркована кукурудзяним качаном.
Обличчя мого заступника при виді принесеного стало розчуленим.
— Володю, — озвався він до Куценка, — постав шампанське та налий нам отого, що заткнуте качаном.
— Ну, це за бажанням, — зауважила Ольга Миколаївна. — Я питиму шампанське.