— На ось глянь, Сашо.
Він узяв апарат і припав поглядом до екрана.
— Мамо, коли це мене фотографували? І що то за бабуся зі мною? — поцікавився хлопчик.
Маріца довго дивилася на знімок, а потім запитала:
— Що за містика?
— Жодної містики, сонечко. На знімку я і моя бабуся. Мені було тоді стільки ж років, скільки зараз Сашкові.
— Дай-но, — сказала теща. Вона довго розглядала знімок, а тоді зауважила: — Справді… Риси обличчя, колір очей — те саме. Але є й відмінність. Вуха.
— Авжеж, — погодився я. — У мене вони капловухіші.
Тим часом тесть відсунув свої подарунки, взяв пляшку з вином і наповнив невеликі скляночки. Під його ж тост «будьмо» ми й випили. Сашкові Маріца налила компоту з кухля.
Після випитого я немов би перенісся на берег моря в селище Куклія. Як на мій смак, вино тестя мало чим відрізнялося від того, що ми там пили. Я подивився на Маріцу, і вона, немовби отямившись, сказала.
— Я не хотіла під час нашої з вами телефонної розмови казати про подію, яка ось-ось мала статися. Але коли вона вже відбулася, то я подумала, що скажу про неї не по телефону, а краще у колі сім’ї. Якщо коротко: ми повінчалися.
На якийсь час настала тиша ніхто не озивався, а потім промовив здивовано Гаврило Васильович:
— Де, на Кіпрі?
— Так, — відказала Маріца.
— Так а що там за церкви? — спитала Анастасія Миколаївна.
— Православні, мамо. А якщо точніше, то ми взяли шлюб у першому храмі в історії християнської віри. До того, як його було збудовано, храмів віри ще не існувало. — Вона підтягнула ближче сумку й витягла рамку з вінчальним посвідченням. — Ось. Тепер ми перед Богом і людьми…
У матері на мить обличчя ніби розм’якло, а з чорних, як і в Маріци, очей викотилися дві сльозини. Краєм ока я завважив, як здригнулося підборіддя у батька, але тільки на мить. На підтвердження сказаного, Маріца поклала на стіл долоню з обручкою. Поклав і я свою. Тоді пошукав у «галереї» смартфону знімки з нашого вінчання і дав тещі. Вона припала поглядом до екрана, по миті зауважила:
— Шкода, доню, що на тобі фати немає.
— Авжеж. Але тоді б у нас не було обручок.
— То таке діло, — поблажливо промовив тесть.
Досі Маріцині батьки зверталися до мене українською мовою. Але то були тільки окремі слова і фрази, які, як я думав, вони вживали тому, що я з України. В Коктебелі ж, де ми познайомилися з Маріцею, ми спілкувалися російською — переважно російською, бо в лексиці Маріци проскакували також молдавські й українські слова. Тепер я збагнув, що це не була спроба підладнатися під мою мовну приналежність. Не було те і сленгом. Це була їхня мова. Після обіду, коли жінки і хлопчик пішли в хату, я поцікавився у тестя, чому вони між собою не балакають по-молдавському. І додав:
— Хіба ви не молдовани?
— Молдовани, — сказав він, — але роду козацького. Сталося так, що ми й одружувалися, й виходили заміж за українців. У Молдавії багато наших. Але мова молдавська для нас така ж рідна, як і українська. Он Марія стала вчителькою молдавської мови і молдавською ж поетесою. Навіть ім’я собі вигадала суто молдавське — Маріца. Ми живемо тут одвіку. Пам’ятаю оповіді ще мого прадіда, про те, що рід наш із задунайських козаків походить. Після російсько-турецької війни більша частина козаків повернулася в Україну: осіли на Одещині, на Південному Бузі, а наша рідня перебралася сюди. Земля тут хоч і не така щедра, як у вас, але люди привітні.
Тесть заходився набивати люльку, принюхуючись до тютюну. По тому, клацнув запальничкою і, піднісши полум’я до люльки, сказав:
— Дякую за подарунки. Я завжди мріяв про таке.
Якусь мить він розкурював, а потім затягнувся; на обличчі з’явився вираз відстороненості чи забуття.
— Раптом сказав: — Послухай, ми ото «будьмо» та «будьмо», а за ваш приїзд не випили. — Він взяв пляшку, але перед тим, як налити, поцікавився: — Як ти на таке?
— Позитивно, — посміхнувся я.
Після цієї чарки я відчув, що легке оп’яніння вже закінчилося і з новою дозою почнеться охмеління. Вже приготувався відмовитися від нової пропозиції вина. Але тесть запитав:
— А як у вас щодо планів на майбутнє? Де ви збираєтеся осісти — тут чи в Одесі?
— Ми так вирішили — я поки працюватиму на судні, зароблю грошей, продам усе, що маю в моєму місті і купимо житло в Одесі. А доти все буде, як є. Клопоту зі спілкуванням не бачу. Скільки тут від Одеси до Кишинева їхати…
Якийсь час тесть не озивався, а тоді поцікавився:
— А які причини заколоту у вас в Україні?
— То не заколот, — відказав я. — Заколот, коли якась із груп або партій захопить владу. Тут же терпець увірвався у всього населення.