— Добірне товариство, — почала вона приємним низьким голосом.
І тут я завважив, що пропустив момент, коли з мене вигулькнув мій звір. Він не поривався, як тоді, коли віншували новобранок із членством у Спілці. Просто дивився на жінку в червоній хламиді, як вона жестикулює правою рукою, а ліву стисла в кулак; там щось було. На мить здалося, що Бамбула знітилася. Але тільки на мить. Вона стала повторювати все, що сказав Ціба, як раптом хтось вигукнув із зали:
— Це запитання чи виступ?
— Гонорове товариство, а запитання таке: чи не пора нам оновити керівництво Спілки?
Залою прокотився гомін.
— На часі тема запитань, а не обговорення діяльності правління, — нагадав головуючий і показав на дебелого чоловіка з простягнутою рукою, який сидів поруч з рудим. Мовляв, кажи…
Це була четверта із семи голів, якій надав слово ведучий зборів. У залі почулися обурені вигуки. Чоловік говорив невиразно. Повторив сказане Цібою, додав, що приміщення, в яке переїхала Спілка, гірше попереднього… Далі я слухав і не чув, дивився й не бачив. Удар у груди невідомо ким нанесений, який я спізнав хвилину тому, обертався на гострий біль; він знаходився десь поза тілом. З тим «почулися» слова, мовлені старечим голос не в залі, а в іншому вимірі: «Тут звив собі кубло пан шістсот шістдесят шість». Раптом прийшло усвідомлення: все, до чого я йшов усі ці роки, почало валитися. Враз потьмянів невидимий егрегор — духовне тіло письменницького колективу, яке я живив новими доробками, витягував з небуття ще ненадруковані твори померлих, пропагував їх у засобах масової інформації. На мить мені привиділася біла хмара, вся пронизана сонячними променями, яка раптом стала танути.
… Бамбула вийшла на середину між залою й трибуною. Мені здалося, що жінка справді була одягнена в «порфіру й кармазин» і, що вона зсіла зі звіра. Окинула поглядом усі сім голів, а тоді подивилася в кінець зали, де сиділа сухорлява чорнявка — працівниця університету, і та їй посміхнулася.
— Добірне товариство, — почала Бамбула, — Недавно я повернулася з Єрусалиму, де побувала біля гробу господнього. Ось, — вона розтисла пальці лівої руки й показала шматочок якоїсь породи, — це камінець з того місця. Я його завжди носитиму з собою як пам’ять про благодать, яка тоді увійшла в мене. Я це до чого? До того, що коли ви довіритеся мені, то я все зроблю аби ви мали друк, книжки, літературні винагороди тощо. Я все зроблю аби наша письменницька організація нарешті зажила повноцінним творчим життям.
— Звідки тобі відомо, що таке повноцінне творче життя? — пролунав жіночий голос із середини зали. — Тобі вже за півсотні, а ти тільки-но переступила поріг Спілки…
Підвівся головуючий і жестом попрохав не заважати.
Тим часом вуркітливий голос Бамбули, а ще раніше викрики її попередників, робив свою справу. Скоро я завважив, що в неї було більше симпатиків, ніж ті семеро з її «президії». У декого на лицях угадувалося навісніння. Відбувалася поляризація колективу. І тут подав голос Олег Задорожний, який сидів всередині зали. У нього було спокійне обличчя без ознак знервованості.