Колись кадебісти, які мене допитували, показали великий стос документів, мовляв «ось бачиш, скільки у нас на тебе є!» Коли ж я проглянув ту купу паперу, то виявив, що всі вони — екземпляри відозви, що її надрукували Самарський і Кільченський з метою розіслати у владні інстанції. Із владних інстанцій «Лист» рикошетом летів у КДБ. Жодного доносу поміж них я не знайшов.
Тоді ще не було мобільних телефонів і оперативні доноси надходили на папері. Якби й тепер не було мобілок, то матеріал на мене склав би по мінімуму: чотири помножити на триста шістдесят п’ять і помножити на десять буде 14600 сторінок донесень — пустопорожніх ідіотських текстів. Зокрема:
«… отримавши сигнал, що об’єкт виходить із квартири, я поспішив покинути своє помешкання. На привітання він не відповів, натомість уважно подивився на мою шию і сказав: «Ти чого, Ліннику, без нашийника вийшов? Жити набридло?» Я подумав, що він має на увазі краватку, але про всяк випадок поцікавився, про що це він. Об’єкт відказав: «Гицелі зараз по дворах нишпорять…» Що таке «гицелі» я не знаю»;
«… об’єкт підійшов до мене в фойє інституту і сказав: «У нас є спільний знайомий», — він назвав Ваше прізвище, ім’я й по-батькові. Я сказав: «можливо». «Перекажіть йому вітання і що я про нього також пам’ятаю…»;
«Мене сповістили телефонічно, що об’єкт зачиняє двері. Я накинула на плечі кофту і поспішила в коридор. Він уже спускався вниз, щось тримав у руці. То був фотоапарат. Навів на мене, я й не отямилася, як блиснув спалах. «Для преси», — кинув об’єкт, проходячи повз мене. Що це за панібратство? Мені вісімдесят шість років! Попередьте його»;
«… об’єкт почав фотографувати. Зробив знімок, але з віддалі. Я змушений тепер виходити у куртці з капюшоном. Нехай спробує ще раз, падло…»;
«… я уже вдруге за цей тиждень стояла біля входу в гаражний кооператив. Об’єкт спершу проминув мене, та раптом повернувся і сказав: «Хоч раз прислав путню жінку. А то якісь старшокласниці, бомжихи, старе луб’я — ні на кого й око покласти…»;
«… об’єкт, мабуть, упізнав мене, бо демонстративно плюнув у мій бік…»
Десь місяць після зборів я не знав, куди себе подіти. Вряди-годи подзвонював хтось із друзів, часом у трубці чувся голос спілчанської секретарки, яка запрошувала на секцію прози або ж повідомляла про смерть когось із письменників. Поступово я втягувався у роботу над романом про козацтво, який пролежав у шухляді відтоді, як я став очолювати Спілку. Тим часом минуло п’ять місяців і кінчалася вже третя декада квітня. В якийсь із останніх квітневих днів мені потелефонував прозаїк Бабій — один з моїх симпатиків на звітно-виборних зборах — і сказав буквально таке: