— Я, мабуть, тебе розбудила? — мовила винувато. — Пробач.
— Та нічого, — сказав я. — Радий тобі.
— Справді? — у її запитанні вчувалося лукавство.
— Авжеж.
— А як же та, що поруч з тобою?
— Сонечко, тут нікого немає… Втім, є, але краще б її не було.
На тому боці не озивалися і я пояснив:
— Хвороба причепилася.
— Що з тобою? — почулося стривожене.
— Герпес.
— Ото велике діло! Минеться.
— Може, й минеться… — сказав, мимоволі мацнувши пухлину під оком і згадавши маніяка в поїзді.
— Багато часу спливло, — сказала Маріца. — Подзвонила навмання — а раптом телефон не змінився. Я чого… Щоб поділитися радістю — нарешті побачила світ книжка моїх поезій. Там є вірші, які я тобі колись читала. Вони тобі ж і присвячені, ні — нам. Сьогодні відбулася презентація в центральній бібліотеці. Я щойно з фуршету.
— Вітаю, сонечко, — сказав я. — Радію за тебе.
— А знаєш чому я ще подзвонила?
— Чому?
— Аби почути оте твоє «Сонечко». Воно — на мені і в мені, як оберіг.
Якийсь час я мовчав, а тоді процитував російського класика:
— Умоляю, друг Аркадий, не говори красиво.
Маріца розсміялася, а тоді сказала:
— Боже, як я тебе кохаю! В житті моєму не було нічого світлішого, ніж ті два тижні в Коктебелі — ні до, ні після. Щораз, як упродовж минулих десяти літ у мене траплялася якась приємна подія, ну, наприклад, вихід книжки чи щось подібне, я порівнюю її з тим щастям, якого спізнала з тобою. Нічого і близько не можна поставити поруч.
— Тепер моя черга казати, те, що сказала ти в Феодосійському порту. Пригадуєш? Говори, говори, ти добре говориш…
— Ні, це серйозно. Я тобі не казала тоді, що вела життя послушниці монастиря, який сама звела довкола себе. Ніколи не виходила з келії і нікого в неї не впускала. Це сталося після раннього заміжжя, яке виявилося невдалим. Тільки один раз вийшла з тієї келії і виманив мене з неї ти. Потім уже, починаючи з Феодосійського порту, я жодного разу її не покидала, хіба що в думках про тебе, і жодного з людей у неї не впускала. Ти ж знаєш — письменник живе подвійним життям — у першому він спілкується з оточенням, заробляє собі на хліб, у другому це — архітектор умовного, твореного ним, світу і водночас головний режисер подій у тому світі. Я заробляю собі на існування, працюючи бібліотекаркою, але справжнє життя для мене — це поетичне слово. І свято справжнє тоді, коли я благословляю його в люди — видаю книжку. — Вона мить помовчала, а тоді провадила: — Ще чверть години тому я не мала наміру тобі дзвонити. Бачила тебе в думках, а дзвонити не збиралася. Та раптом хтось немовби взяв мою руку, розгорнув телефонний довідник і моєю ж рукою набрав номер. Вже потім, коли почула твій голос, подумала про звичайну чемність — адже північ. А поряд же, мабуть, твоя дружина…
На мить мені стало моторошно, як тоді, коли я відкрив таємницю числа звірини. Телефонний дзвінок з Кишинева по суті завадив темним покласти мене на жертовник їхнього вальпургієвого свята. Це не був випадок. То була чиясь воля — Вища Воля.
— Алло, ти мене чуєш? — стурбовано озвалася Маріца.