Выбрать главу

— Свята Вальпургіє, — заблагав я вголос, — позбав тіло моє від недуги! За що таке наслання!?

Я звертався до католицької святої, зображення якої ніколи не бачив. Натомість перед моїм внутрішнім зором виникла Маріца — не у пляжному костюмі, а в рожевому одязі, в якому вона ступила на трап судна у Феодосійському порту. А тільки замість грішного з лукавинкою погляду, на мене дивилося співчуття. То були очі Маріци і водночас якоїсь іншої жінки.

«Тебе втаємничено, — сказала вона думкою. — А таких завжди розпинали».

«Завжди?» — запитав я також думкою.

«Завжди. І чим глибше посвячення, тим суворіше випробування».

«Але ж чому з дарунку Бога береться такий високий податок сатані?»

Вона не відповіла і тоді я запитав:

«Там, де я побував… То Орб?»

«Тобі дано було побачити велику таїну буття, — послала вона думку. — І якби ти обома ногами переступив поріг Темного сателіта, то я б уже тебе з нього не вигукала. Ти мусив був стати офірою на святі темних. Тебе до цього підготували. Але над душею твоєю їхньої влади немає. Вона — душа бачила все те із світу, де не існує часу».

«Хто ти — Вальпургія, Маріца?»

«Я не маю конкретного земного вираження. А приходжу в образі жінки — Вальпургії, Маріци чи ще когось, коли виникає загроза від темних для таких, як ти».

«Поясни…» — зажадав я.

«Ну, тих, хто ще не виконав свого накреслення. І ще: я б не з’явилась, якби не твої глибокі й щирі почуття до жінки, до Маріци. Вони гріли тобі душу цілих десять років у холодній келії самітника, у яку ти себе заточив, відтоді, як торкнувся Пророцтва. Багато хто був на шляху до нього, але не торкнувся. А ти торкнувся».

«Послухай, я бачу тебе в образі Маріци і відчуваю до тебе… Е-е…»

«Хіть?» — допомогла вона.

«Так. Чи не гріх це? Адже ти, мабуть, ангел…»

«Не переймайся тим, — почув я думку. — Сказано, «не чини перелюб». Ти ж не пов’язаний шлюбним обов’язком щодо іншої жінки. Та й Маріца не має чоловіка. Вона тобою живе».

«Мною — минулим. Бо тепер я каліка».

Несподівано немовби війнуло протягом. Я зрозумів, що тієї, з ким щойно розмовляв, тут уже немає. Підвівся з ліжка і раптом відчув легкість, як ніби гравітація земної кулі послабилася щонайменше у п’ять разів. Але радість моя була передчасною, бо з люстра на мене дивилося не обличчя, а маска, на правій частині якої було звичайне лице, а на лівій — суцільна рана. Але ліве око вже стало відкритим.

Раптом я пригадав слова того, хто мав сісти на трон, збитий з кісток людей-велетнів:

Я хочу спорудити собі трон На великій холодній горі, Оточений людським страхом, Де царює похмурий біль.

А за тим почувся старечий голос, який уже не раз до мене озивався:

«Ти ж казав був у серці своєму: «Зійду я на небо, Повище зір Божих поставлю Престола свого, і сяду я на горі збору богів, на кінцях північних, підіймуся понад гори хмар, уподібнюсь Всевишньому!» Та скинений ти до шеолу, до найглибшого гробу!»

Далі щось казалося тихим-тихо, а потім знову:

«Як гнобитель минувся, — минулося гноблення!»

Це були знайомі рядки зі Старого Заповіту, але звідки саме, я довго не міг згадати. Та нарешті в пам’яті спливли слова «Тяжка доля Вавилону» з пророцтва Ісаї на Вавилонського царя Навуходоносора. Одного тільки не сказав пророк: система, яку створив Навуходоносор, стане формою державного устрою на кільки тисячоліть. Щораз, як вона виникатиме з глибин вселенської пам’яті, виникатимуть і очолюватимуть її нові навуходоносори. Але так триватиме не вічно. А ще я подумав, що той, хто писав рядки про «трон на великій холодній горі», добре знав пророцтво Ісаї.

Лікарці я потелефонував десь за тиждень

— … Струпи зійдуть через місяць-півтора, — сказала вона вислухавши мене. — Але плями залишаться на рік, а, може й більше. Все таки це — гангренізація шкіри. Є спосіб прискорити загоєння. Якби ви мали змогу покупатися в Куяльницькому лимані… Там люди грязями та ропою ще й не такі хвороби виліковують.

— У мене родичі в Одесі, — повідомив я.

— Ну, то й їдьте, — сказала лікарка.

Перед від’їздом в Одесу я увімкнув комп’ютер, аби оглянути пошту. Там було єдине повідомлення — від Маріци. Воно починалося віршами, писаними латиницею, після кожного з яких ішов підрядник українською. На жаль, підрядник не дає уявлення про рівень твору. Цінність-бо його не стільки в тому, що сказано думкою, як у тому, що сховане за метафорою. Мені — дослідникові пророчих текстів відомо це краще ніж будь-кому. Та читаючи її підрядники, я немовби чув голос авторки, який викликав мене зі сну для любощів. Далі була коротка приписка: «Все, що я казала по телефону — правда». «Авжеж, правда, Сонечко», — відказав я подумки.