На мить Костя завагався, а тоді мовив:
— Ти ж казав про вроки… Є такі глазливі падли — зурочать кого завгодно.
— Авжеж, — озвався Ксилантій. — Он Бакса зурочили й він мандавошок прихопив.
Костя поблажливо посміхнувся.
— Таку хворобу як у тебе, — сказав він, — може спровокувати як справді застуда, так і отрута. Ну, якщо в організм потрапить препарат, який виведе з ладу, бодай на короткий час, імунну систему. Тоді віруси, які є в кожної людини, але перебувають у пригніченому стані, активізуються. Це щось схоже на революцію в суспільстві…
Мені варто було великих зусиль, щоб не виказати подиву. Адже це говорив бандит, який за чиїмось завданням мав укоротити мені віку. І казав не задля того, щоб здивувати знаннями з медицини, а щоб довідатися про мотиви злочинного завдання, яке могло призвести його до довічного ув’язнення. А мотиви вже могли б вивести й на замовника. Я поцікавився:
— Ти що, токсиколог?
— Певною мірою, — відказав Костя. — То що ти думаєш про чийсь намір звести тебе в могилу?
Я прислухався до свого звіра-охоронця. Але не завважив навіть його присутності. Тоді показав на кульок з черешнями, що лежав на лавці між нами. Та Костя відмовився, сказавши що ягодам ще треба було б повисіти на дереві. Якимось шостим чуттям він уловив мою нерішучість.
— Ксилантію, — раптом звернувся до товариша, — принеси пива. Е-е, і солоних горішків…
Коли Ксилантій відійшов, я оповів про свою пригоду в поїзді. Не приховав і свого враження від пасажира, який нагадував зомбі. Костя спохмурнів. Якийсь час він розмірковував, а тоді озвався:
— Щось дивне коїться останнім часом. Недавно газета писала про людей, які з’являються невідомо звідки, не маючи ні документів при собі, ні житла. За всіма ознаками це люди з не такого вже й далекого минулого. Хтось їх немовби воскресає. Журналіст писав, що таке помічали зокрема в Луганську, неподалік Полтави, у Севастополі, на Харківщині тощо. Усі вони якісь дивні, немовби накачані наркотиками чи зомбовані.
Я вже хотів був оповісти про кілера, який прийшов по мене на Куяльницький лиман, та в цей час з’явився Ксилантій з трьома пляшками пива й пакетиком горішків. Одну пляшку дав товаришеві, другу простягнув мені. На мою відмову Костя сказав, щоб я не вигадував. Герпес не та хвороба, яка ускладнюється від спиртного.
— Посидимо, погомонимо нє за падло… — мовив Ксилантій, розвалившись на лаві поруч зі мною.
Якийсь час пили мовчки. Було чутно як хрупають горішки на зубах у Ксилантія.
— Те, що ти оповів, справді схоже на вроки, — озвався Костя. — Але той, хто з тобою те зробив, був лише виконавцем.
Я подивився на нього, вдавши здивованого.
— Ти став комусь поперек дороги. — По миті додав: — Комусь дуже крутому.
— З чого ти взяв, що я комусь наступив на мозоль? Я собі тихо-мирно…
— Авжеж… На тих, хто живе тихо-мирно, кілерів не насилають. Та ще таких, що вбивають поглядом.
— Це ти — щось із області фантастики. Кому я потрібен?
— Не вдавай із себе безневинного, — сказав Костя.
Я підвівся й, сягнувши рукою в задню кишеню штанів, де лежав мобільник і гроші, сказав:
— Мені вже пора. Я тобі щось винен за консультацію?
— Та яка там консультація? Але якщо хочеш позбутися отих струпів на виді, то я тобі допоможу. На жаль, не можу дати поки що свій телефон. Залиш мені свій і я десь за день-два потелефоную. Тоді й здибаємося.
Я вже хотів був назвати набір цифр, які перші спадуть на думку, та раптом відчув, що в мені ожив звір. Десь неподалік був темний.
Від трамвайної зупинки назустріч тим, хто залишав пляж, по широкому хіднику поволі рухався пікап-сміттєвоз. Він спинявся біля урни, з нього виходили двоє в червоних жилетках на голе тіло, випорожняли в кузов сміття і, попідмітавши довкола, знову сідали в машину. Вони були метрах у двостах від нас. Звір у мені не просто зіпнувся на ноги — він казився, готовий покинути тіло. Це були ті ж самі люди, на тій самій машині, що і в садку біля Пересипського мосту, здається, він має назву Херсонський сквер. Поза сумнівом, вони бачили, як біля третього стовпа в означений час зупинилося червоне авто, трохи постояло там і, залишивши одного з пасажирів, від’їхало. Перегодя того, кого залишили, забрала біла машина. З відстані, на якій перебували Сміттярі, навряд чи можна було розпізнати обличчя людей у салоні легковика.
Сміттярі контролювали виконання завдання. Якби бандити залишили моє безживне тіло в умовленому місці, то на цьому акція, напевне, була б завершена і до виконавців не було б питань. А оскільки цього не сталося, то замовник наказав своїм людям з’ясувати, у чім річ. Отож вони пустилися по сліду машини, яка підібрала Костю. Якщо червоне око світлофора не відсікло Сміттярів від виконавців, то вони мусили б бачити й те, як моє безживне тіло тягли в лікарню двоє здоровил. Логіка подій для Сміттярів тоді була б така. Виконавці, не дочекавшись того, хто мав би забрати моє тіло, відвезли мене в лікарню. З усього, Сміттярі того не бачили, а відтак вважали, що я, ні — моє тіло перебуває у бандитів. Замовникові ж треба було переконатися, що я мертвий.