Минав час, а я ще не знав, як бути. З десятків варіантів утечі, що юрмилися в голові, не міг надати переваги жодному. А треба було вирішувати негайно: справді «змастити лижі» або ж іти до лиману. І тут я увімкнув телевізор. Передавали обласні новини. Наприкінці інформували про дорожньо-транспортні пригоди. Раптом мене немов струмом шарпнуло. На екрані виникло узбіччя дороги, на якому колесами догори лежав фургон Сміттярів. Дикторка казала, що пригода сталася вночі на околиці Дофінівки — передмісті Одеси і що водія в машині не було. Автоінспекція не встановила і власника організації, якій належав фургон. Отже, люди, котрі мали намір викрасти Костю, були Сміттярами у тому значенні слова, в якому його вживають розробники акцій по ліквідації супротивників у бізнесі, економіці, політиці. Їх ще називають «чистильниками». Але, з усього, вони не на того напали. Не знати чому, я відчув полегшення. Скоро збагнув: у тих, хто мене замовив, виникла проблема, на яку вони змушені будуть реагувати оперативно. А це означає, що у жерців храму Мардука (їхніх земних виконавців) клопіт зі мною на якийсь час відійде на другий план. Такий хід думки підштовхнув мене майнути на Куяльник.
Цього разу я зупинився з протилежного боку від центральних корпусів курорту, неподалік від дороги, що вела на Хаджибеївський лиман і далі на Сьомий кілометр. Незручність полягала в тому, що берег з води був порослий травою, схожою на очерет і її штурпаки встеляли дно. Я обрав цю частину лиману тому, що від міста її відділяла не тільки швидкісна траса, а й металевий бордюр. Кожна людина, яка прямувала до берега, мусила б подолати бар’єр, а відтак була на видноті. До того ж тих, хто користувався цим берегом, було значно менше ніж на центральній частині пляжу.
За мною ніхто не стежив. Хіба що хвіст був магічний чи, сказати б, інформаційно-польовий. Про всяк випадок я вирішив убезпечити відеорепортаж, який зняв на Лузанівському пляжі. Але надсилати його на мою електронну скриньку було б ризиковано. Темні вже проникали в мою квартиру і «копалися» в комп’ютерних теках, деякі файли навіть пошкодили, але у мене зберігалися дублікати на зйомних дисках. Тому я, привласнивши відеосюжету назву «Маріца», надіслав його на електронну скриньку моєї племінниці, приписавши, що файл від мене і для мене. Тепер, якщо зі мною трапиться ситуація, подібна вчорашній, то «речовий доказ» не буде втрачено. Я сподівався з часом обробити його у відповідній комп’ютерній програмі, яка дозволяє багатократне збільшення, і побачити обличчя Сміттярів.
Тим часом повна бездіяльність, а надто неможливість перемовитися з кимось словом, починала мене гнітити. Я став частіше заходити в ропу, міняти грязьові маски. Перед від’їздом в Одесу планував навідатися до моїх друзів у центральну бібліотеку, де торік пройшла презентація книги «І бачив я звірину…» але виразки на обличчі не дозволяли мені цього зробити. Навіть не стільки це, скільки можливий погляд жінки, яка пройнялася ідеєю твору і яка запитала тоді: «А вам не страшно?» Тепер у її погляді мало б читатися співчуття і розуміння причини хвороби. І тут я інстинктивно взяв мобілку і вибрав із списку номерів, телефон заступника директора бібліотеки. На мить розгубився: одного мого слова «Добридень!» було досить, щоб мене впізнали.
— О! Це ж треба! — лунав дзвінкий жіночий голос. — Як ви довідалися, що я збиралася вам щойно телефонувати? Ось переді мною лежить телефонний довідник…
— Справді? Що сталося?
— Та тут якийсь чоловік прийшов. Просив усі ваші книги. Він і зараз сидить у читальній залі.
— Який він із себе?
— Такий собі. У читацькій карточці записався лікарем.
— Так? І що ж його цікавить?
— Заждіть хвилинку…
У трубці почулася розмова. По хвилі знову пролунав дзвінкий голос:
— Це я говорила з завідуючою залою. Читач, про якого я вам щойно казала, просить щоб книжку «І бачив я звірину…» записали йому на абонемент. Я не дозволила. Нехай приходить і читає тут. — Вона мить помовчала, а тоді додала: — Дивно — чоловік, який цікавиться дослідженнями пророчих текстів, і цей ваш дзвінок… Ви з ним що, домовлялися?