— Та ні, — відказав я якомога переконливіше. — Просто потелефонував, аби повідомити, що я в Одесі. Але якщо хоч хтось потягнувся до моїх творів, то просив би вас видати йому книжку. Звісно, в разі коли вона загубиться, я віддам вам мій примірник.
— Гаразд, я зараз скажу. — Хвилину її не було, а тоді вона озвалася: — Коли прийдете?
Я коротко оповів про свою хворобу і що саме вона привела мене в Одесу.
Вислухавши, жінка сказала:
— Ми вас і таким шануємо. Приходьте. Є про що поговорити…
Я пообіцяв під’їхати, як тільки дозволять обставини.
Обличчя гарної жінки, яке весь час стояло перед моїм внутрішнім зором, після того, як ми припинили зв’язок, змінилося на лікареве. Я ще раз переконався, що це справді мудрий чоловік. Він не кинувся в бій наосліп, а заходився шукати причину підстави, в яку його хтось хотів утягти. А вона, як він зметикував, пам’ятаючи, що я письменник, могла бути схована в моїй літературній діяльності. Не вкладалося тільки в голові, чому ця особистість раптом опинилася на «узбіччі».
Вода в лимані здавалася теплішою ніж учора, і я лежав на мілководді, вряди-годи позираючи на свій одяг, де в черевикові був схований телефонний апарат. Якби за мною хтось стежив, то йому не просто було б розпізнати одну з голів поміж десятків замазюканих багном, що де-не-де витиналися з ропи. Але досі на берег ніхто новий не прийшов. Була обідня пора і я вийшов на сухе, щоб з’їсти бутерброд та випити кави, які з собою приніс. І тут озвався телефон. «Чи не Костя?» — майнуло в голові. В Одесі номер мого мобільника знало обмежене коло людей. То виявився Олекса Різниченко.
— Тебе розшукував якийсь чоловік, — мовив він після привітання. — Секретарка Спілки сказала йому, що є такий письменник, але не в нашій організації. Пам’ятаючи, що ми товаришуємо, потелефонувала мені.
— Коли те було? — поцікавився я.
— З ранку. Він ще питав, чи немає, бува, у Спілці якихось твоїх книг.
— Питав, з якого я міста?
— Так. Вона сказала, що ти киянин.
— Нащо вона збрехала?
— Вона чогось вважала, тебе киянином.
«І дякувати Богові!» — подумав я.
— Що то за один? — запитав Олекса.
— Хтозна… Може, сплутав мене з київським однофамільцем… Той справді там мешкає, тільки його звати Володимиром. Нас часом плутають.
— А-а… Ну, бувай, бо по мобілці не дешево дзвонити.
Отже, Костя з самого ранку подався з’ясовувати мою особу. Спершу розшукав офіс Спілки письменників, тоді звернувся до бібліотеки. Спонукала його до таких дій інформація, отримана при допиті темного. На мить я поспівчував Кості, адже докопатися до істини і не втратити здоровий глузд у цій ситуації було неможливо. А він, як свідчила його поведінка, звик мати в усьому ясність. Навряд чи темний «розколовся» зовсім, але те, що лікар пустився на пошуки моїх книг, свідчило, що він таки дещо висвітив. Авжеж, Костя не лукавив, сказавши, що інформація, отримана від Чистильника, стосується більше мене ніж його — Лікаря.
Я спробував зв’язати події вчорашнього й сьогоднішнього днів в один ланцюг. Якась сила напосілася позбавити мене життя. Вона найняла виконавців немовби для викрадення, насправді ж для вбивства мене. Не отримавши гарантії, що я мертвий, вона заходилася розбиратися з виконавцями. А оскільки ті виявилися людьми тямущими, то замовник і виконавець помінялися місцями: перший став переслідуваним, другий тим, що переслідує. Замах на мене обставлений так, що той, хто викрадає (насправді ж убиває), стає автоматично кандидатом на довічне ув’язнення, а в разі уникнення відповідальності опиняється на гачку у замовника. Той же, хто замовив, до злочину ніяк не причетний. Такий план може бути розроблений тільки у зв’язку з винятковими обставинами. Якщо ж до цієї схеми додати дивовижний випадок із втратою свідомості Сміттяра, то Кості справді є над чим поміркувати. Зрештою, як і мені. Досі я не завважував у собі здатності на відстані «завалити» людину. Біль знімаю. Навіть — деякі пухлини. А от щоб так…
Напевне, багато про що довідався Костя від темного. Де, в яких кабінетах влади, планувалася акція. А що до цього був причетний хтось із влади, у мене не виникало жодного сумніву, як не виникало сумніву і в тому, що на багатьох владних щаблях сидять законспіровані «діти» Мардука. Та й не тільки законспіровані… У день наступний після вальпургієвої ночі — першого травня — вони покладають квіти до пам’ятників сатани в містах, містечках і селах. Вони ж усілякими способами блокують зміну назв вулиць і площ, що носять імена найбільших канібалів людства. Їм (їхнім верховодам) добре відомо, що доки живе пам’ять про людину, доти живе й сама людина. Не в матеріальному звісно, — в іншому, невидимому тілі. От і ходять громадяни міст і сіл під табличками з написами імен тих, хто за сімдесят три роки і сім місяців вигубив шістдесят два мільйони люду. Життя моїх співвітчизників минає у невидимому кривавому тумані, що його видихають дощечки на розі будинків. Той туман робить їх глухими до нечуваних страждань дідів і прадідів і «попіл Клааса не стукає в їхні серця». Ну, а тих, хто докопався до окультної суті «форми», «діти» Мардука просто знищують.