— Так а в’язень?
— Ну, він у цій кімнаті сидів. Я йому клейкою стрічкою писок заклеїв, щоб не подавав голосу. О, згадав ще: вона була украй мовчазна. Ні про що не розпитувала, ні чим, крім сексу, не цікавилась. Коли ж вимовляла кілька слів, то поміж них траплялися й такі, які я чув ще від старих людей. Наші то були слова, зрозумілі, але вони немовби вже вийшли з ужитку. Від неї якось дивно пахло. Ні, то не були парфуми… Звісно, це дурниця, що я скажу, але мені часом здавалося, що то запах глинища чи кар’єру. Хіба глина пахне? — запитав Костя.
— Напевне, — відказав я. — Але то, скоріше за все, була твоя помисливість. Ти ж привів її з пляжу. Звідки взятися тому запаху?
— Так, авжеж, — погодився він. — Слухай, я не святий. Знав чимало жінок, але такої самовіддачі, хе-хе, не пам’ятаю. То був секс у первинному вигляді, без будь-яких обмежень. У такі миті я немовби кудись провалювався. А коли отямлювався, то подумував, що за це блаженство — незаконне, гріховне — мусить прийти розплата. Ні, не за сам секс, а за те, що я злягався з демоницею.
— Друже, — озвався я з усміхом, — ти не пробував писати художні твори. Це ж треба — злягання з демоницею!
— Бачиш, тобі те здається неймовірним. Але саме це спало мені на думку, коли я відвіз був її додому. Вона не поцілувала мене на прощання, а тільки подивилася в очі й сказала «до побачення». Здавалося, вона попрощалася не зі мною, а з кимось іншим, хто стояв за моєю спиною. Я навіть озирнувся, але там нікого не було. — Костя про щось поміркував, тоді випив і штрикнув виделкою шпротину. Пожувавши, сказав: — Очі в неї жовті, у чорну цяточку — я таких у житті не бачив. І ще одне — між персів, саме на середині грудей, — татуювання ока, схожого на її очі.
— То вже був не ти, Костю. Вірніше, не тільки ти. А ще хтось у твоєму тілі.
— Напевне, що так. Знаєш, тут у нас у дворі чимало собак — хатніх і безпритульних. Я їм, бува, кісточки курячі кидаю і вони до мене лащаться. Коли ми з нею заходили, а потім виходили, їх не було. Та коли я, відвізши її на нашому драндулеті, повернувся, вони не давали мені вийти з машини. Якби не Ксилантій, який нагодився, я не знаю, як би проник у котельню. Ну, немов показилися. Ніби я був не людиною, а котищем. До речі, щось подібне коїлося, коли ми Сміттяра сюди доправили. Тільки тоді тут був всього один собака.
— Як звати жінку?
— Ліліт.
— Ти сказав Ліліт? Може, Лілія?
— Ні. Таки Ліліт. Якось я назвав її Ліля, так вона виправила: Ліліт.
— Ти знаєш, хто така Ліліт? Друга після Єви дружина Адама. Потім вона пішла від нього до володаря темряви. У стародавніх шумерів — це демониця, яка приносить нещастя… Ви домовилися про нову зустріч? — поцікавився я.
— Ні. І телефонами не обмінялися. Але якщо вона з’явиться, то матиме з собаками клопіт. Хе-хе, їй личить титул «Королева любощів».
— Романтично. Ти, мабуть, до того довго жінки не мав?
— Слухай, та були в мене баби. Різного рівня розбещеності. Але щоб така, то ніколи… Клянусь!
Костя налив мені й собі, показав, щоб я не забував про закуску, торкнувся мого келишка своїм і випив.
— Коли ти його, темного, відчув у собі? — поцікавився я.
— А я його в собі не відчував. Моє тіло просто почало ламати… Ну, як у тих, кого корчі крутять. Але розум мій був незайманий. Спершу подумав, що випив щось. Знаєш, які тепер продукти… Ми з тією подругою «Шампанське» відкривали. Та потім, згадавши твої застереження щодо в’язня, раптом зметикував у чому справа. Але власноручно вже не міг набрати твій номер…
Попри випите, Костя й не збирався п’яніти. Мова його була чітка й логічна, рухи точні, очі без п’яноїполуди. Раптом я запитав:
— Що тобі повідав темний, коли ти в нього на очах порішив кота? Ти казав, що він розколовся.
З усього, Лікар увесь час очікував цього питання. І все ж воно застало його зненацька. На круглому виді зафіксувався вираз відчуженості, крізь який угадувалася збентеженість. Він довго не озивався, та нарешті порушив мовчанку:
— Сказав, що вони полювали не на мене, а на тебе. Що ти — письменник і докопався до якихось таємниць, які людям знати заборонено. Ким заборонено? Тими, діяння яких ти оприлюднив у своїх книгах. Вони й наказали відправити тебе у край без вороття.
— Стривай. Де ти чув цей вислів?
— Який, відправити у край без вороття?
— Так.
— Та від того ж покруча, хай йому грець! Він ще казав, що ти завдав їм величезної шкоди, і відтягнув їхній прихід на невизначений термін.
— Прихід куди?