— Ксилантій про це знає?
— Ні. Я, пам’ятаючи твою пораду, не на всі бесіди з темним його допускав. Віце-губернатор мав намір підставити не тільки Ксилантія, а також мене — його шкільного товариша. І шприц мав стати знаряддям скоєння злочину мною — Лікарем. Виконуючи завдання того, хто над ним, наш колишній однокашник водночас зводив порахунки зі своїм кривдником. Шести років ув’язнення і двох зіпсованих доль за те, що йому колись набили фізіономію, виявилося замало. Ага, він ще сказав Сміттяреві, що може статися, що чоловік, коли його братимуть, виявиться непритомним, але йому все одно треба уштрикнути тієї рідини. До речі, цей факт, що Сміттяреві підсунули справжню отруту, а відтак підставили його під мокруху, полегшив мені допит.
Слухаючи Костю, я подумки прикинув, що про темного, котрий «пас» мене на лимані, напевне, «виконавцеві» не було відомо. Той ж прибулець мав завдання, якщо не вбити мене, то паралізувати. А довершив би справу Сміттяр або той, кого він найме. Отже, шансів залишитися живим у мене практично не було.
Тим часом Костя провадив:
— Про тебе віце-губернатор сказав, що ти докопався до якоїсь великої таємниці, а головне — оприлюднив її. За що й мусиш бути ізольований від суспільства у якомусь закритому ізоляторі. На запитання Сміттяра, чи не простіше було б судити, він сказав, що це мало б резонанс, оскільки ти пісьмєннік (так вимовляв віце-губернатор), а відтак привернуло б увагу до таємниці. Ти мусив бути одним із тих, хто помирає від серцевого нападу або зникає. У правдивість версії повірили б, уздрівши твоє обличчя, вражене герпетичними виразками. До речі, це важка хвороба. Багато хто від неї помирає, в залежності від того, який орган чи нерв вона вразить. Мушу сказати, що на тобі рани вже почало затягувати.
Костя вийшов у котельню і приніс магнітофон-двокасетник і кілька касет. Одну дав мені.
— На, ось — «протокол допиту», — сказав він з усміхом. — Вона твоя. Щоб не думав, що я тебе дурю. У мене їх кілька копій. Правда, тут не все. Ага… Так ось, хто такі «Сміттярі»? Тіньові виконавці незаконних наказів влади — професійні кілери. Ну, наприклад, у парламенті тими, кого називають олігархами, насправді ж це — злочинці найвищого рівня, мафія — протягується якийсь закон. Скажімо, про узаконення приватизації Чорноморського пароплавства. Для того щоб законопроект став законом, не вистачає голосів кількох депутатів. Зібрати їх можна у два способи: з допомогою підкупу й рекету, в особливих випадках — убивства. Мій недавній бранець і його товариш — не рекетири, а вбивці. Вони існують самі по собі, але, на вимогу замовника убираються в будь-яку уніформу — від костюма дипломата, до червоної жилетки Сміттяра… Отож Сміттяр зв’язався по телефону з Ксилантієм і запропонував йому роботу. Яку? Ти вже знаєш. Основною умовою угоди було доправити тебе у призначене місце знетямленим. Для цього він і передав Ксилі коробочку зі шприцом.
— І в яку суму вони оцінили моє знетямлене тіло? — запитав я.
— У чотири тисячі доларів.
— Тобто по дві тисячі на брата?
— Ні. По тисячі. Нас було четверо.
— Справді? — зробив я спробу вдати здивованого. — А хто ще?
Замість відповіді Костя налив мені й собі калганівки і, нічого не сказавши, випив. Я також пригубив.
— Слухай, — мовив він: — Це другорядне. Ти не наполягатимеш, якщо я не назву тих людей?
— Ні, — сказав я.
— Ось і добре… Знаєш, моя медична практика, а я багато років плавав лікарем на круїзному судні, привчила ніколи не застосовувати не перевірених, не ліцензійних препаратів. А вже щодо невідомих, то тут і мови не могло були. Мені ж пропонували впорснути людині рідину, про яку я нічого не знав. Отож я пішов до свого друга фармацевта в медичний інститут і випросив у нього ліки, які відключають свідомість, але не виявляють згубної дії на організм. Якби я цього не зробив, то моє ім’я вже значилося б у чорному списку тих, хто скоїв смертний гріх, а тебе б уже віднесли на бесхайм… Коли ми привезли твоє знетямлене тіло у призначене місце, то замовника не виявили. Тоді ж у мене й виникла підозра, що нас підставили. Існував тільки один спосіб спростувати її — підозру, а саме перевірити рідину. Що я й зробив, ввівши її в безпритульного собаку. Бідолашний пес у мить віддав кінці. А тим часом минав термін дії моїх ліків, що я впорснув тобі. Нічого не залишалося, як відвезти тебе в лікарню швидкої допомоги, де ти й оклигав. Тим часом ми спостерігали за лікарнею, сподіваючись на те, що замовник стежить за нами, а відтак улучить момент щоб тебе звідти вихопити. Сталося так, що ти за якихось п’ять хвилин залишив лікарню і сів у трамвай, котрий прямував до Лузанівки. Ми поїхали назирці. Як з’ясувалося згодом, замовники таки нас пасли. Ну, а далі ти знаєш.