Годинник на стіні у квартирі сестри показував дванадцяту, дзвонив Костя.
— Мабуть, відсипаєшся? — озвався він.
— Ти вгадав, — підтвердив я. — А що сталося?
— Та тут от електронна адреса, що ти просив… Записуй.
Набравши на своєму мобільнику номер електронної скриньки, що мені дав Костя, та відправивши відеосюжет про напад на нього «Сміттяра», я сказав:
— Уранці ж побував на Лузанівці… Ну, щоб подивитися, що там. Знайшов тільки червону жилетку.
— Я ж казав, що він очухається й кинеться шукати своє житло.
— Ну, а якщо він турист? А Одеса для нього чуже місто… А в кишені — ні копійки… Тоді як йому бути?
— Щоб ти знав, у нього в кишені — тугенько набитий гаманець. І не дрібними асигнаціями… Скоріше за все, то гроші темного.
— Ти переконаний, що Ксилантій не випорожнив йому кишеню?
— Обижаєш, начальнику! Ксила чужого не візьме. Десь заробити в не дуже законний спосіб, він може, а от щоб поцупити чужий гаманець… У нього дід — штунда. Ну, бувай.
Я спускався з пагорба до Куяльницького лиману; у целофановому пакеті лежав сестрин плеєр з касетою, що дав мені Костя, й навушники. Хоч я й «добрав» недоспаного сну, але зміна режиму давалася взнаки млявістю і збайдужінням. До берега лишалося ще хвилин десять і я, одягнувши навушники, увімкнув магнітофон. Всього кількох почутих слів було досить, аби пообпадали з мене безпечність і флегматичність. Я знову перетворився на офлажкованого вовка, в якого навели приціли одразу два снайпери — один — десь зовсім близько, другий — з іншої реальності, але він — другий був страшнішим.
Якусь мить у навушниках вгадувалися звуки котельні: слабкий шум води в трубах; потім рипнули двері, і враз почувся голос Кості:
— Чому ти хотів мене вбити?
Відповів голос незнайомої людини:
— Я не збирався тебе вбивати.
— А це що таке? — знову Костя. — Ти заніс його над моєю головою.
— Я хотів тебе тільки оглушити.
— Навіщо?
— Щоб забрати з собою.
— Навіщо? — допитувався лікар.
— Ти знаєш.
— І все ж — навіщо? — спокійно поцікавився Костя.