— Щоб довідатися, де той сукотник! — Цей голос я вже чув, коли темний гарикнув був на Ксилантія. У ньому було більше ненависті, ніж звуку.
— Який?
— Ну, той, ворог народу, якого ти мусив був викрасти й привезти в указане місце. — Від слів, ні — від того голосу у мене мурашки поза шкірою забігали. Це було моторошно, як жахливий сон.
— Я й доправив, але його ніхто не забрав. Залишати ж непритомну людину обіч гомінкої дороги я не наважився.
— У машині вас було п’ятеро, а мусило бути троє, — сказав темний тепер нормальним голосом. Раптом голос його знову змінився на ревіння: — разом з тим гадом!
— Домовленості про те, скільки нас сидітиме в машині, не було, — сказав Костя. — Отже, ми угоди не порушили.
— Договір був, що роботу виконуєте ти і твій напарник, а не хтось іще.
В’язень розмовляв двома голосами — голосом людини — власника тіла й голосом астральної сутності, недавно ще мерця. Перший був спокійний, другий — лиховісний. Якщо судити з лексики того, хто балакав страшним голосом, то це мала бути істота з не такого вже й далекого минулого. Колись у дитинстві я чув від старого чоловіка слова «сукотник» і «ворог народу». У словах темного я вловив навіть енергетику ненависті, яку «видихав» колись старий з мого дитинства, вимовляючи ці слова.
— Нащо вам той чоловік? — запитав Костя.
— Не твоє діло. Тобі заплатили за роботу, то й виконуй.
— І ця робота називається вбивством… — сказав лікар. — Замалий гонорар, як для такої роботи.
— Що ти мелеш? Яке вбивство? — Раптом голос темного змінився до одержимості: — Той, той… — він не міг підібрати відповідне слово, — потрібен був нам живий!
— Он як… І для цього ви забезпечили мене оцими ліками? — Почулося шурхотіння. Напевне, Костя, діставав коробочку зі шприцом. — Впізнаєш?
— Авжеж.
Раптом лікар погукав:
— Ксилантію, неси Васька!
Рипнули двері, почулося нявчання, яке раптом увірвалося. Якийсь час панувала мовчанка.
— Цього не може бути… — озвався в’язень.
— Чого не можу бути, що препарат, який ви мені всучили, — отрута? То подивися уважніше на коробку й на колір рідини. Адже це ти з твоїм корешом дали їх мені. Чи, може, я підмінив?
І тут темний сказав:
— Я хочу посцяти.
Почувся голос Ксилантія:
— Несподіваний хід думки, га, Котю?
— Принеси відро, друже, — відказав лікар. — Не гоже не виконати останнього бажання. Нехай полегшить сечовий міхур.
По часі почулося дзюрчання, а тоді голос Ксилантія:
— Чим це тхне від твоєї сечі? Копанкою, грядкою?..
— Свіжовикопаною могилою, — сказав Костя. По миті додав: — А тепер — давай, усе по порядку.
Тим часом я вимкнув магнітофон, переліз через металевий бордюр, що тягнувся вздовж шосейки, і, перетнувши дорогу, попрямував до берега. Згадка про вчорашню подію змусила мене зупинитися та поміркувати, до якої групи постатей, вимазаних у чорне, пристати.
Люди, що брали участь у бойових діях Другої світової, свідчать у своїх мемуарах, що снаряди під час артобстрілу ніколи не влучали у вирви від попередніх вибухів. Багато з тих, хто встиг сховатися в них, залишилися жити. Знаючи це, я попрямував до мого вчорашнього лігва. Літнє подружжя — свідки блискавок — з подивом спостерігали, як я застеляю очеретом дві чорні плями на настилі. Було за полудень і сонце пряжило неймовірно.
— На дощ пече, — озвалася жінка.
— Схоже, — погодився чоловік.
Діалог, поза сумнівом, призначався для мене.
«А таки пряжить», — подумав я, вже роздягнений заходячи в воду і з острахом поглядаючи на небо. Але там не було жодної хмаринки.
Це був якийсь дивний карнавал, у якому всі носили маски тільки чорного кольору. Учасники його майже не рухалися. Одним з таких був і я. Ропа на моєму тілі вже висохла й обсипалася з волосся на грудях кристаликами солі.
Тим часом у навушниках чулося:
— Відведи від моєї шиї шприц. Я й так усе розповім.
— А чого ти переживаєш? Адже ліки, як ти запевняв, тільки знетямлюють… Кота вбили, а людині памороки відіб’ють, на якийсь час, ось і все. — Раптом Костя загарчав:
— Де ти взяв цю отруту, мать твою!..
— Та ширни йому, Котю! Адже він хотів тебе порішити, на’ло. Смерть за смерть! — ревнув Ксилантій.
— Не вбивайте! Не відсилайте у світ без вороття! Мене підставили! Сили Орбу, згляньтесь!
З цими словами перед моїм внутрішнім зором майнули істоти, що зустрічали мене на межі сну — колишній кадебіст Бутко і його земні поплічники — вони мордували мене півжиття, університетська співробітниця, котра мешкала одразу в двох світах, її товариш сатанист-графоман, який переслідує мене багато років, астральна жінка, що гвалтувала мене у якомусь екзотичному куточку невідомого світу, приходько у поїзді, і той, котрий мав мене вбити тут, на лимані. «Хай би ви пощезли — сили Орбу! Хто, яка потуга прочинила двері між Темним сателітом і земним світом? Це ж треба — поміж земних людей розгулюють ті, хто давно помер! А на Темному сателіті гостюють земні покручі!»