За мить Костя витяг з барсетки, що лежала збоку, круглу коробочку; відкривши, тицьнув пальцем у мазь і почав мастити нею мої шрами.
— Це ліки, які сприяють заживленню виразок і водночас розсмоктуванню рубців, — пояснив. Потім закрив і дав мені. — На ось. Наноситимеш п’ять разів на день. Десь за тиждень тільки плями залишаться.
— А плями довго будуть?
— Усе життя. Та не переймайся, — заспокоїв він. — За кілька років їх важко буде помітити. А в літню пору, під засмагою, і зовсім не розпізнаєш.
— А де Ксилантій?
— Там, де ти залишив його минулого разу — в котельні.
— То про що ти хотів, щоб ми погомоніли? — нагадав я про телефонну розмову.
— Погомоніти є про що, — відказав Костя. Якийсь час він мовчав, хтиво розглядав постаті жінок, що проходили повз нас, а тоді спитав: — Не помітив Хвоста за собою?
— Того, якого б помітила земна людина, не завважив. Ні сьогодні, ні вчора, ні позавчора.
— Авжеж. Їм не до тебе. Я напустив їм комашок у штани…
— Він знову замовк і довго не озивався. Напевне, прикидав подумки, про що можна казати, а про що ні. Я був переконаний — його гнітила подія з викраденням мене на Куяльницькому лимані. Нарешті, він мовив:
— Позавчора у телефонній розмові я говорив, що скопіював твій відеосюжет на два диски. Це для того, щоб один з них передати замовникові.
— Навіщо! — вихопилося в мене. — Ти ж відкриваєш перед ними карти!
— … А коли довідався про публікацію в газеті, — провадив Костя, — то вирішив додати і оту статейку… Авжеж відкриваю. А як ти їх змусиш висвітитися та перейти до активної дії?
— У тебе що — штат оперативників?
— Хе-хе, не штат, але досить, щоб простежити за отим барилом, котрий зробив спробу наїхати на нас із Ксилантієм. — По миті додав: — До того ж він хотів укоротити тобі віку… Отож я, дослухавши те, що ти читав, майнув по кіосках і розшукав «Вечірку». Це було позапозавчора. А позавчора я поклав у футляр з диском вирізку з газети і доправив замові губернатора.
— Власною персоною? — поцікавився я.
— Ну, що ти… Той диск разом з букетом квітів віднесла в приймальню моя приятелька. Сказала секретарці, що це від інститутських однокашників її начальника, які планують зустріч.
— Але ж секретарка могла доповісти про візит замові і її затримали б.
— Не могла. Його не було в кабінеті. У цей час він на своєму лімузині гнав на Сьомий кілометр.
Я здивувався такій обізнаності.
— Звідки тобі було знати?
— Це деталі, — усміхнувся Костя поблажливо. Потім пояснив: — Все просто — ми простежили, коли беемве з відомим номером залишило двір адміністрації, і поїхали слідом. Тим часом жінка з квітами зайшла у приймальню.
Костя поклав ногу на ногу і так, у напівпозі йога, чи не хвилину німував. Тільки притуляв до вуст напій. Нарешті подав голос:
— Добре, що ти приніс оце, — підніс пляшку. — Вип’ємо за упокій душі раба Божого Солодкого.
Хоч в його словах і вчувалася іронія, проте кругловиде обличчя нічого подібного не виказувало.
— Сьогодні вранці поховали, — додав. — Сусіди кажуть, підрізали колишні подільники. Уявляєш оперативність?! Позавчора тільки розробники акції отримали диск і статтю, а сьогодні головного свідка вже віднесли на бесхайм.
По цих словах я раптом відчув, що починають терпнути ноги, як тоді, у моїм сні в палаці Вавилонського царя. Тим часом Костя провадив:
— Цікавилися Ксилантієм. Питали у матері, де його можна знайти.
— І що вона?
— У відповідь поклала трубку.
— А звідки тобі стало відомо, що поховали Солодкого? — запитав я. — Чи, може, в усіх одеських церквах відспівували заупокійну по ньому? А преса висвітлювала цю сумну подію?
— Ну, ти ж і єхидний! — усміхнувся Костя… — Коли я доправив диск тому гладкому покидьку, то очікував побачити, як він відреагує на те, що його знаряддя вбивства, висвітилося. Я міркував так: про операцію, яку він підготував для того, щоб убити людину, себто тебе, не радяться по телефону. Він сам не раз віддавав накази прослуховувати чиїсь розмови. Отже, гайне до когось, із ким розробляв акцію. У міський транспорт цей пещений гівнюк не сяде — це однозначно. Тепер нам залишалося тільки пильнувати його авто. На своїй таратайці ми провели його в самий центр до будинку з дощечкою «Рада ветеранів».
— Яких ветеранів? — запитав я. — Другої світової, афганської воєн, праці, спорту?
— Невідомо поки що. Там було написано тільки «Рада ветеранів» і все. Він там недовго й затримався. Сіли в машину з якимось кентом, за віком, не схожим на ветерана, і поїхали в міське управління міліції. Там ми його й загубили, бо він поїхав під знак «В’їзд заборонено».