— Послухай, Костю, — озвався я, — крім схеми, яку ти вибудував, може бути ще й таке. Високий посадовець, отримавши диск з сюжетом, де зображена сцена розборки якихось типів із Сміттярами, звернувся у правоохоронний орган міста. Мовляв, ось надійшов матеріал…
— Ага, і того ж дня вбивають одного з учасників розборки. Хто вбиває? Колишні подєльники. Тим часом другий опиняється у психушці.
— Та «Вечірка» ж писала…
— Писали, пишуть, будуть писати, вбивали, вбивають, убиватимуть — три форми дієслова… Після того, як я розшукав газету і на власні очі побачив замітку, я тут же потелефонував колишньому інститутському однокашникові, який отримав колись спеціальність психіатра, і запропонував поцікавитися унікальним випадком із випадінням з пам’яті людини тривалого часу життя. До речі, він десяток років практикував у лікарні, а тепер — науковець. Тема його заінтригувала… Він устиг — той тип ще не зробив ноги з пансіонату. За моєю порадою медик прихопив диктофон; вони довго балакали, на жаль, не знаю, про що. Але товариш мій виявився не єдиним, кого зацікавив дивний курортник. Вже коли він виходив з кабінету директора санаторію, де відбувалася розмова, туди ввалилися троє гевалів у халатах. Що там відбувалося далі, колега не знає; бачив тільки, як чоловіка вели до машини медичної допомоги, що стояла на подвір’ї.
— Ти кажеш, що твій приятель-медик багато років працював у лікарні. Він що, не впізнав у тих трьох когось із колишніх своїх співробітників?
— Ага… Він каже, що не тільки нікого не знає, а й такої марки машини, якою приїхали по чоловіка, у психлікарні немає. Ти поцікавився, як ми довідалися про Солодкого… Щойно колега повідомив мені про те, що сталося в санаторії, як я одразу ж поїхав на Чорноморку і швидко знайшов будинок Солодкого. Мій недавній в’язень під час допиту назвав зупинку трамвая, який ходить по вулиці Амундсена, і сказав, що йти від неї кілька кварталів у протилежний бік від моря. Коли ми приїхали, там ще не прибрали навіть стільці, на яких лежала труна, а на дорозі валялися квіти. Я сидів на задньому сидінні, а з машини вийшов мій дружбан.
— Ксилантій?
— Ні, що ти… Він довгенько стояв біля сусідського двору, де замість паркану був живопліт із дерези, балакав з бабусею-сусідкою. Та оповіла про весь родовід Солодкого, бо живе тут одвіку. Сказала, що тіло привезли з моргу сьогодні. Ті, хто привіз, повідомили, що його зарізали у п’яній бійці колишні кореша. Ховали далекі родичі.
Якийсь час ми сиділи мовчки. А тоді я кивнув на ногу Кості, яку він вивернув так, що вона була паралельно землі.
— І як тобі ото не боляче?
Він посміхнувся і, взявши руками другу ногу, поклав її на першу так, як, буває, коли руки на грудях схрещують. Тепер то була поза йога. Дехто з тих, хто йшов на пляж, здивовано озиралися.
— Зараз це схоже на атракціон, — сказав лікар, завваживши цікавість до себе пляжників. — Та якщо у такій позі посидіти хоча б з годину у стані медитації, то можна і пам’ять освіжити, і набути здатності глибше мислити. Ну, наприклад, може прийти на думку нетрадиційне вирішення проблеми, над якою ти довго сушив голову. Як медик, я не взявся б пояснювати зв’язок між переплетеними в позі йоги ногами і особливостями людської свідомості. Напевне, тут відбувається щось на рівні чакрамів — тих каналів, якими людська аура пов’язана з космосом.
— А хіба може бути проблема, нетрадиційніша від нашої? — озвався я.
— Не може… — погодився Костя. — Я ось міркую: що буде з тим хлопцем? Зроблять так, як вчинили з Солодким, чи, переконавшись, що він справді нічого не пам’ятає, випустять.
— Якщо ти, крім диску з відеосюжетом і вирізки з газети, нічого більше не передавав посадовцеві, то, скоріше за все, так і буде. Якщо ж ти передаси йому магнітофонну плівку з записом допиту, то підпишеш чоловікові смертний вирок.
— Без крайньої потреби я цього не робитиму, — запевнив Костя.
— Може бути і третій варіант. Ті, хто вже раз використали плоть вінничанина, захочуть використати його і вдруге. Адже людей, які так легко впускають у себе приходьків, не так уже й багато.
— Ти маєш на увазі темних Орба чи темних світу цього? — запитав Костя.
Я подивився на нього здивовано, адже досі він ні чим не виказав, що читає мою книжку.
— Схоже на те, що йдеться про темних Орба, — відказав я. — А темні світу цього мусять сприяти їм у нашому земному вимірі. Таким, скоріше за все, був Солодкий. Ну, це десь так, якби ти поїхав в іншу країну, не знаючи ні її мови, ні звичаїв, а там тебе зустрів би хтось, хто приніс одяг, у який убираються місцеві… У нашому випадку одягом був вінничанин.