Выбрать главу

— Праліс живий, — відповів Вітряк, — але він спить у кургані. Мавки приспали його.

— Чому? — здивувався Андрій.

— Нечисть почала знатися з людьми, — відповів Вітряк, — а Пралісу це не подобалося, він лютував з того. Але нас однаково тягло до людей. І мавки вирішили його приспати. Головна мавка, Берізка, знала магічний танок і пісню. І одного разу мавки зібрали шабаш і почали співати й танцювати для Праліса. Вони довго кружляли навколо нього в химерному світлі багать і болотяних вогників, співали йому, і Праліс нарешті заглибився у сон — міцний і непробудний. Потім перенесли сплячого демона у заздалегідь приготовану гробницю і сховали там навіки. І найголовніше: мавки напустили чари на те місце, де спить Праліс, і ніхто зі смертних не може подолати тих чар. І те, що ви бачили у видінні Мурка, той туман…

— …то й були чари, — здогадалася Гапка.

Вітряк кивнув.

— Курган стоїть на березі річки Перевод. У тій місцині мешкають лише чаклуни і нечисть. Вони майже не підтримують ніяких стосунків з навколишнім світом. Час там зупинився, і ви рушаєте саме туди! У-у-у! І я ніяк не можу зрозуміти, як же Пташка туди потрапила?!

— Саме про це ми і хочемо дізнатися, — відповів Никодим.

До куреня зайшла баба Галя.

— Я зібрала вам торби. А може, все-таки поснідаєте?

Гапка поцілувала бабу в щоку.

— Дякуємо, бабо Галю, але маємо рушати.

— До Очеретянки підемо й купимо Муркові, Гапці, упиру та Жменці з Нікелем коней, — сказав Никодим і потрусив чималим гаманцем, у якому задзвеніло срібло-золото.

Івась тим часом уже вивів засідланих коней — Коника Андрія (жереба, подарованого покійним Дорошем) і Ряску Никодима.

— Сивий, — звернувся Никодим до Андрія, — а що робити з копитами Коника і Мурком? Малюка можна в торбу сховати, а копита оті куди подіти? — вказав водяник на конюшного.

Коник розгублено чухав гриву.

— Я це вир-р-рішу, — промуркотів Мурко.

— Або я, — знизав плечима Андрій, — напущу туману в очі, і ніхто тих копит не побачить!

4

Пташка і Первосвіт сиділи на пологому березі Переводу, а неподалік вирувало гирло каламутної Рудки, води якої стрімко вливалися в чисті води Переводу.

— За версту звідси, — казав Первосвіт, — ще можна бачити, як рудуваті потоки Рудки плинуть Переводом до Удаю, а далі Перевод уже поглинає їх.

Прямо біля гирла Рудки було збудовано невелику дерев’яну пристань і, прив’язані до неї, на хвилях погойдувалися кілька дубів і невеличкий човен.

— Рудкою можна дістатися Дніпра, — продовжував Первосвіт. — Так казав дід Липень. Рудка впадає у Перевод, Перевод в Удай, Удай у Сулу, а Сула в Дніпро, десь біля Черкас. Я так хотів би спуститися туди дубом… Подивитися…

Пташка здивовано глянула на хлопця.

— Ти так кажеш, наче нічого не бачив, окрім Рудки!

Хлопець зітхнув.

— Так і є. Але колись… — Первосвіт змовк.

— Що «колись»? — спитала Пташка.

— Мабуть, тобі можна сказати, — мовив він по хвилі. — Колись я стану справжнім знахарем і піду поміж люди. Таке наше призначення.

— Чиє?

— Жителів Рудки.

Пташка дивилася на протилежний берег Переводу. Там, у далині, виднілася висока й непроглядна стіна туману.

— Що то за туман? — вказала вона рукою. — І чому він ніколи не спадає?

— То давні чари, — відповів хлопець, — їх наклала одна могутня мавка-чаклунка… Але не питай мене про це, бо маю мовчати. Ніхто з наших не знає, як ти пройшла той туман, а ти не пам’ятаєш…

Первосвіт чомусь знову змовк, а потім раптово спитав, серйозно глянувши на дівчину:

— Ти чаклунка?

Але дівчина лише щиро розсміялася.

— Та ти що? Куди мені! Ось Гапка — та чаклунка, і Андрій! Вони точно пройшли б той туман! Андрій — характерник.

Хлопець кивнув.

— Я чув про характерників, але то не та, так би мовити, «школа».

Вечоріло.

— А ти бачила хоч колись, як падає туман? — раптом спитав Первосвіт.

— Ні, — відповіла Пташка.

— О! То зараз побачиш! Ходімо в долину.

Хлопець і дівчина спустились вниз до річки.

— Сідай ось на вербу, — вказав він на старе, повалене буревієм дерево, — та дивись. Це дуже гарно!

Сонце вже наполовину сховалося за обрієм, і від річки потягло прохолодою.

— Он, дивись, — показав Первосвіт на долину.

Невідомо звідки над землею раптом з’явився невеличкий білий горбочок і почав швидко збільшуватися. То тут, то там почали з’являтися такі самі горбочки. Тепер вони з’єднувалися між собою, утворюючи пелену туману, що швидко наближалася до річки, і ось уже густі клуби скотилися берегом до води і закрили її собою.