Сонце нарешті сіло.
— Як гарно! — видихнула Пташка.
— То вечірній туман, — пояснив хлопець, — скоро він розсіється, а ближче до світанку випаде вранішній.
— Ой, уже ж пізно? Нам не перепаде? — захвилювалася Пташка.
— Не хвилюйся, не перепаде, — сказав юнак, закрив губи долонями, щось прошепотів — і раптом з-під його ніг злетіла в повітря невеличка срібляста кулька і зависла над головами дітей.
Пташка від захвату заплескала в долоні і залилася дзвінким сміхом.
— Яка краса!
— Болотяний вогник, — посміхнувся хлопець.
Пташка й Первосвіт трохи відійшли від гирла, коли милувалися вечірнім туманом. Зненацька до них долинули дивні, мелодійні звуки, схожі на дзеленчання маленьких срібних дзвіночків. Звуки долинали від гирла Рудки.
— Що це? — здивовано спитала дівчина.
Хлопець потягнув її за собою.
— Хутчіше! Ти маєш це побачити! Це берегині вийшли з Переводу. Зараз місяць зійде, і ти побачиш, як вони танцюють у світлі болотяних вогників! Ходімо, це надзвичайне видовище!
До звуку дзвоників несподівано додалися трелі сопілки. Її ніжні, тужливі переливи тихо линули над берегом ріки, сповнюючи довкілля щемливим настроєм загадковості.
Спустившись до берега, діти побачили болотяні вогники, які кружляли над берегом, а край берега на траві сидів водяник Микита і грав на сопілці. Помітивши дітей, він кивнув їм, і вони сіли біля нього, а тим часом вогник Первосвіта уже приєднався до інших, що ширяли над берегом. Велетенські верби, що поодиноко росли вздовж річки, низько-низько опустили свої віти до води, і ось у світлі вогників і місяця-молодика діти побачили, як під ті верби вийшли на берег річкові берегині, і їх переливчастий сміх залунав ще дзвінкіше. Одна за одною дванадцять берегинь вийшли з річки на берег.
Тонкі, майже прозорі постаті у білих довгих сорочках закружляли в дивному танку, і вогники почали рухатися в такт із ними. Гнучкі, мов змії, і прудкі, мов кішки, річкові красуні то плавно припадали всім тілом до землі, то різко, здіймаючи руки вгору, скидалися на ввесь зріст, і ось уже кружляли навколо дітей і Микити.
Пташка зачаровано дивилася на них. Нічого подібного вона ще не бачила. Ті історії, що розповідала їй колись баба Галя про берегинь, що, мовляв, вони можуть залоскотати до смерті, за мить зникли з пам’яті дівчини, і вона бачила лише дивних, прекрасних, казкових створінь. Але раптом одна за одною берегині чомусь припинили свій танок і здивовано подивилися на Пташку.
— Ми її не знаємо, — мовила одна з них мелодійним голосом.
— Не знаємо! — підхопили інші.
— Ти дивна дівчинка, — звернулась до Пташки та сама берегиня. — Як звати тебе?
— Пташка, — сміливо відповіла дівчина. — А вас як?
Берегині розсміялися.
— Берегині не мають імен, — пояснив Микита.
— Але чому? — здивувалася Пташка.
— А навіщо? — відповіла та сама берегиня й погладила Пташку по голові. — Бувай, дивна дівчинко! — вигукнула вона, і берегині побігли до річки.
Знову почувся плескіт води, сріблястий сміх, а тоді все стихло. Вогники згасли, залишився лише вогник Первосвіта.
— Гаразд, — сказав хлопець, — тепер рушаймо додому.
— Як же тут гарно, — захоплено прошепотіла Пташка.
— Микито, ти з нами? — спитав Первосвіт.
— Так, — відповів водяник, — ходімо.
І всі троє рушили до селища.
Вечірній туман розсіявся, прохолода долини Переводу змінилася теплим подихом Діброви, в яку зайшли діти і водяник.
— Микито, — звернулася до водяника Пташка, — а скажи-но мені, чому ця діброва зветься Дібровою Смутку?
Водяник насторожено глянув на дівчинку.
— Колись вона мала іншу назву — Діброва Квітів, але тут дещо сталося…
Водяник замовк, бо не хотів розказувати дівчинці нічого, але Пташка так пильно й благально дивилася на нього, що Микита не міг відмовчатися.
— Володаркою цієї діброви була могутня мавка, звали її Берізка. Це була дуже гарна і добра жінка. Вона багато зробила добра як для нечисті, так і для людей, і саме завдяки їй ми живемо у такій гармонії…
— То вона наслала чари туману? — спитала Пташка.
Микита кивнув і продовжив:
— Але трапилося лихо…
Серце Пташки чомусь болісно стислося.
— Одного ранку, — продовжив водяник, — її знайшли мертвою.