— Ой, ти знаєш, що тепер літо? За тими путівками б’ються. Я хоч і маю в завкомі руку, але не знаю, чи брат поїде. Він мене теж просив. Сама розумієш, рідний брат?
— Розумію… — Люда схилила голову.
— Ти ось що! Якщо він не поїде, путівка ваша. Прийди або потелефонуй завтра. Я тобі точно скажу.
Тут якраз задзвонив телефон.
— Як-не-як ти мене по математиці підтягала! — засміялась Соня, ідучи брати трубку.
Не встигла вона вийти, як Люда блискавично розкрила сумку, вийняла з неї коньяк і цукерки, поклала на стіл і вибігла з кімнати.
Соня жваво розмовляла по телефону.
— Я зайду… — пробелькотіла Люда, і господиня згідливо кивнула головою.
Жінка випурхнула за двері. Сльози давно вже підступали їй до очей, але негоже було плакати на вулиці, якийсь чоловік біля парку сідав у машину, і вона відвернулась, щоб він не побачив її лиця.
Люда впала на лавку в наглухішому закутку парку. Сама не знала, з чого плакала: з приниження, люті, з горя. Найгірше було те, що цих людей неможливо було в чомусь звинуватити. Вони вислизали з рук, як гадюки.
— Я підла, низька… — тремтіла Люда. — Не піду до неї, хай ті путівки згорять!
Колись давно вона вела щоденник і з тих пір майже не змінилась, тим часом коли навколо все стало іншим.
По лавці повзали крихітні мурашки, схожі одна на одну, як дві краплі води. Одна мурашка вилізла Люді на палець і поповзла вгору, лоскочучи лапками шкіру. Людська рука, напевне, їй здавалась величезною гілкою дерева.
Жінка посміхнулась крізь сльози.
Подорожній прокинувся, і йому здалося, ніби він дуже довго спав. Тим більше, що уві сні бачив божевільного Антося. «Але до чого тут Греція, місто Салоніки?» — подумав він, схожий зараз на розгубленого хлопчика. Небо зблякло. Збиралося на вечір. Сіно потьмяніло, але земля ще берегла тепло. «Машина! — згадав він. — Що з нею?» Чоловік виглянув зі свого пахучого кубельця. Машина самотньо стояла край дороги. Нічого з нею не трапилось.
Він знову ліг, заплющив очі. Світло просочувалось крізь повіки, і вони легенько тремтіли. Чоловік застогнав. Якась болючо-солодка хвиля пройшла по його скоцюрбленому тілі. Він лежав сам посеред величезного скошеного поля наодинці з небом і сонцем.
Це не тільки було з ним, це було з усіма. Колючки підстерігали з усіх боків, очі не заплющувались, коли їм треба було не дивитись, вуха не глухли, коли потребували тиші, а язик німів, коли треба було говорити або кричати. То не він один, а це цілий світ, поглинутий своїм травленням, йшов байдужий і заклопотаний. А що він міг зробити? Сісти в машину і помчати світ за очі! Мчати якнайшвидше, але не переганяти часу. Це добре, що земля кругла. Бог хитро зробив її без країв, щоб люди не зривались у безодні. Але ж на планеті нашій вистачає глибоких ущелин і прірв. Падайте, люди, це все іграшкове і несправжнє…
Коли він брів до машини, струшуючи сіно з одягу, завважив коней, що паслися неподалік. Старі спрацьовані коні з обвислою шкурою. Вони попіднімали голови й дивилися на нього сторожко і сумовито. Щось було знайоме в тих сумних очах, але він не міг згадати, де ще бачив такі очі.
Подорожній встиг купити в продмазі, котрий вже зачинявся, їжі й пообідав і повечеряв за один раз. Вже добре смерклося, коли витер газетою руки і завів мотор. Тепер його починало муляти, куди ж він, власне, їде. Йшов уже третій день подорожі, а земля, як відомо, кругла. Він проїхав величезний бетонний міст через крихітну, геть розриту екскаваторами річечку і скраю дороги побачив дівчину з величезною сумкою. Дівчина стояла сама-самісінька в сутінках, напевно, чекала автобуса.
При світлі фар чоловік зауважив, що дівчина гарна, але він до того скучив за людьми, що коли б на цій зупинці сидів пес чи будь-яка інша істота, то все одно зупинився б. Тож загальмував.
— Сідайте, підвезу!
— Ні-ні, дякую! Я автобуса почекаю! — замахала дівчина руками.
— Та не бійтесь, мені просто сумно самому їхати…
— Ні-ні! — Дівчина оглядалась на всі боки, шукаючи рятунку від настирливого незнайомця.
— Слухайте! — сказав чоловік уже сердито. — Грошей мені ваших не треба. І взагалі, чого ви тремтите? Хіба я схожий на якогось бандита?
— А хто вас знає! — буркнула трохи присоромлено дівчина. — О, мій автобус!
— Ну, що ж, щасливої дороги!
Чоловік грюкнув спересердя дверцятами. І раптом збагнув, що нагадали йому очі коней. Такі очі були у тих двох дядьків, що стояли біля чайної: втомлені і сумні.
Перед тим, як вимкнути світло, Боб іще раз оглянув товариство, котре уособлювало цвіт провінційного міста.