Він не міг відвести погляду від її голих, вкритих чорними плямами, грудей. На тілі не було жодного живого місця, тільки ноги біліли, безсоромно вивернуті в колінах… Адась почув тихе хлипання і різко обернувся. Під деревом сидів Ганс, тримав зелену гілку. Плакав. Але німець одразу замовк. Адась знищив його поглядом, не сходячи з місця.
Ліс яскраво спалахнув. Дерева повільно впали, і за ними стало видно місто. Високі кам’яні будинки розсипались на порох. Але й цього було мало. Земля потріскалась від страшної спеки і сама запалала.
Так і було. З одного боку — палаюче місто, з другого — річка, а за нею поле.
Треба було б з цього починати: я ніколи не бачила війни. Народилась через тринадцять років після неї. Зараз мені дев’ятнадцять років, і я живу в тому самому місті, де жили Адась і Єва. Можливо, скоро в ньому з’являться ті й не ті Адась і Євка, і різниця полягатиме в тому, що вони житимуть без війни.
Адась і Єва не будуть красиві й вдоволені життям, що є найвищим взірцем доброчинності в цьому місті. Їх вважатимуть смішними й незграбними, але їхня любов від того не зменшиться, і в них народяться прекрасні діти, довірливі, щирі, чесні…
І це вже не буде сумним сном. Треба тільки вірити.
Кінець 1977 — початок 1978 pp.
Повість про Марію і Магдалину
1. Діти Марії і Магдалини
Справа в тому, що ні в Марії, ні в Магдалини немає дітей. З тих чи інших причин вони їх не народили, може, не встигли, не схотіли, побоялись, постаріли… Словом, хто тут винен, крім жінки… І кара, як годиться, приходить нескоро, але неминуче, сувора, безжальна кара. Це може посвідчити Магдалина, котрій невдовзі йти на пенсію і котра багато років прожила сама в маленькій квартирці, хоч могло бути інакше.
Марія — молодша. Їй двадцять сім років, і вона працює по неділях в бібліотеці, бо вихідний день слід проводити або в сім’ї, або з друзями, вона любить свою роботу, і це вже добре. Марія тільки тоді думає про власну самотність, коли залишається у себе в кімнаті, котру наймає в чужих людей. Зрештою, вона настільки зжилася з цим станом, що не вважає себе особливо обділеною. Марія навчилася урізноманітнювати своє життя, вносячи в нього то аристократичний безлад, то напівістеричний аскетизм. Офелія, Євгенія Гранде, Джульєтта, яка залишилася живою, Маргарита, котра спускається в неділю по сходах в довгому, платті, строга і недосяжна. Її коханий загинув на війні, або від руки невірного друга, чи збожеволів нарешті. Мало що могло статися. Залишився тупий біль — справедлива розплата за холодність і жорстокість.
Збоку це виглядає досить-таки жалюгідно, та Марія не вміє інакше. Вона ніяк не знайде рівноваги між тим, що звуть розумом і дурістю.
Ось вона виходить на подвір’я. Весняний сніг блищить по закутках, хоч мав би давно вже розтанути. На її губах з’являється тиха усмішка. Хоч ще рано, а в скверику повно дітей з бабусями, з батьками, самих. Жовті, червоні, оранжеві, сині, зелені курточки і шапочки, сміх, писк, свої маленькі трагедії й свої тріумфи.
Один погляд, всього один тільки погляд кидає Марія на це барвисте царство, але ще довго на її обличчі залишається не то співчутлива, не то мрійлива тінь.
А вночі вона прокидається від раптового дитячого плачу і довго не може заспокоїтись. Навколо тихо й темно. Їй до нестями хочеться заснути, відчуваючи лише тепле тільце дитини. Своєї дитини, яка б належала тільки їй, без неї не могла обійтися. Таке крихітне безпомічне створіння, котре ще не вміє навіть ходити і потребує її присутності, як повітря.
Це триває вже досить довго. Її дитя живе поруч, живе в ній, немов занесене якимось чародійством, зернятком.
Іноді Марія купує іграшки: різні зайчики, песики, ведмедики. Тримає їх на тумбочці, розмовляє з ними, гладить м’яке пухнасте хутро. Ніхто ніколи не знатиме про це. Такого наче і не буває на світі. Тільки серед божевільних. Марія обдурює інших, але, мабуть, все-таки найбільше себе.
Магдалина дозволяє собі в неділю полежати до восьмої. Затим встає, ретельно вмивається, затиснувши в зубах з десяток шпильок, розчісує рідкі довгі пасма волосся, зачорненого басмою. І так вона усе вдома вичищає, вилизує, витирає, що сама кімната ніби просвічує наскрізь в ранковій сірятині все те, що повторюється кожної неділі без змін. Магдалина виймає з холодильника ковбасу, банку майонезу, вкладає в сумку поверх сухарів, дістає з шафи пакунок цукерок і — туди ж. Ніби й усе.