Марія цідила крізь зуби коктейль і гортала альбом з репродукціями, граючи одній їй відому роль.
Два інженери, дівиця, котра збиралась в кіноактриси, бородань, що завідував студією звукозапису, і Леночка зі своїм чоловіком-спортсменом довірливо освідчились одне одному в любові до Булгакова й Кафки. Ті, що не знали їхніх творів, не сміли переступати порога цієї квартири. Здавалось, що ось-ось з старовинної ікони виткнеться чорний сухий палець і грізний голос запитає: «А ти читала «Майстра і Маргариту»?
Ну, там, де вона раніше бувала, спочатку теж говорили про літературу, потім про кіно, далі про невпізнані літаючі об’єкти і кінчали анекдотами!..
Марія мило посміхнулась і запропонувала:
— Давайте влаштуємо конкурс на кращу епітафію!
Всі засміялись, але той сміх прозвучав вибачливо-дошкульно. Марію легко було переконати в тому, що вона дурна й нетактовна. Та заплющила очі і відкинулась на спинку крісла з байдужим виглядом. Уже забула свій дитячий вибрик, вже, вже…
Тут до неї тихенько підсів бородань, так, щоб йому одночасно було видно Марію і майбутню кінозірку, котра захоплено звивалась у якомусь шаленому танку, сп’янівши від уваги двох інженерів.
«Плебеї, — подумала Марія, — я ж вас наскрізь бачу».
Бородань, якого звали Юра, підсів ближче і прошепотів змовницьким голосом:
— Я бачу, вам тут не подобається.
Марія знизала плечима:
— Мене ніхто сюди силоміць не тягнув…
Вона бачила перед собою настінний годинник. Стрілки рухались надто швидко, щоб зосередитись на чомусь. Найстрашніше було попереду, коли вона піде крізь холодну ніч до себе додому, на квартиру, де кожен крок, кожен жест заздалегідь визначений.
— Мені самому гидко жити в цій провінційній дірі. Нудно, нікуди вийти.
— Розумна людина ніде не пропаде! — заспокоїла його Марія.
Вона сама ще не мала доказів (окрім літературних), що це правда.
Бородань вдячно заворкотів:
— О, ви маєте рацію! Розумні люди тільки тоді не пропадуть, коли стануть триматися купи, чи не так?
— А що таке розумні люди?
Юра збентежено кліпнув очима.
— Ну… розумні люди — це надто широке поняття. До речі, мені привезли кілька дисків з Польщі. Прекрасна річ. Може, якось зберемось удвох, послухаємо?
— З мене поганий цінитель.
— Не повірю ні за що в світі!
— Юрко, Маріє! — підійшов до них Вадим, чоловік Леночки. — Ви що собі гадаєте? Ану до компанії! Будемо пити шампанське. Розфілософствувались тут.
— Знаєте, я, напевно, піду. Пізно вже… — ясним поглядом подивилась на нього Марія, щоб ніхто не міг запідозрити її в нещирості.
— О, ні! Спершу вип’ємо за дружбу і вірність. Юро, веди даму до столу!
Марія без слів підкорилась.
Вечір кінчався. З лиця майбутньої кінозірки обліз попередній шик. Леночка зробилась млявою, як сонна риба. Інженери давно вже вичерпали весь запас знань із сфери «загального розвитку».
Марія відчула в собі силу. Вона зараз могла вчинити з ними будь-що: знищити, висміяти і вийти переможницею. Рішуче підійшла вимкнути магнітофон. Але загасити свічки і включити люстру не наважилася.
Юра розстебнув комір сорочки і глибоко втягнув у себе повітря:
— Нові анекдоти хтось знає? Хотів би я зустріти людину, що їх складає.
— Мій брат фельдшером працює, — зраділо закивав головою один з інженерів. — То через нього всі свіженькі анекдоти проходять.
Марія завважила, як всі раптово ожили.
— Я думаю, — з гідністю вельможної дами мовила Леночка, — що не всі з них призначені для наших вух!
Інженер перелякано замахав руками:
— Що ви! Що ви! В такому товаристві язик не повернеться!
Леночка була вщасливлена.
Інженер заходився шкварити направо і наліво анекдоти, прагнучи викликати найбільшого сміху. Ні йому, ні отому другому не пасувало кривлятись. Звичайні сільські хлопці хотіли чимскоріш здерти з себе одіж провінційності. Марія трохи заздрила тим, хто живе на селі. Колись в неї було бажання послухатись Руссо: «Назад до матінки природи», — бажання, давно вже визнане нею за банальне і нерозумне.
З-поміж інших анекдотів інженер розповів і такий: коли дівчині сімнадцять років і їй кажуть про хлопця, вона питає: «А який він?» Коли дівчині двадцять: «А хто його батьки?» А коли двадцять п’ять: «А де він?»