Голова в неї гуділа й очі злипались від утоми. Навпроти кінотеатру вона помітила Дмитра в гурті. І то помітила тільки тому, що він глянув на неї.
Марія пройшла повз нього з спокійним байдужим виглядом.
— Марійко!
Вона здригнулась і притишила ходу.
— Я вас проведу.
— Куди?
— Додому! — здивувався він.
— Мене вигнали з квартири.
— Серйозно?
— Ага. Можете собі йти.
— За що ж вас вигнали?
— За кошеня. Між іншим, я це вже казала!
— Нічого собі!
Марія спокійно посміхнулась:
— Дурниці! Завтра я собі знайду квартиру.
Дмитро спинився і підозріло зміряв її очима.
«Он воно що!» — подумала Марія.
— Дивна ви дівчина.
— Атож. Краще вам зі мною не зв’язуватись.
Дмитро розреготався:
— Ойо-йой! Як страшно! Як не маєте де спати, то я влаштую. Квартиру підшукаю. Ви на швейній працюєте?
— Ні, — ображено мовила Марія. — Беріть вище!
— На фарфоровому?
— Ви в бібліотеку колись ходите?
— А що я там не бачив? Ну, то де ви працюєте, коли не секрет?
— В бібліотеці.
— Справді?
В Марії ледь не луснула голова від цієї ідіотської розмови.
— Господи, та дайте мені, нарешті, спокій! Що вам від мене потрібно?!
Голос в Марії затремтів, сльози бризнули з очей, і вона, геть вимотана цим жахливим днем, гірко заплакала.
— Тут, у тридцять дев’ятій квартирі! — поставив Дмитро валізку на площадку.
— Ідіть краще ви й домовтеся, — благально глянула на нього Марія.
Він засміявся.
— Біда з вами! Як хочете…
Дмитра досить довго не було. Марія, притулившись до стіни, стояла, як уві сні.
Нарешті він відчинив двері й сказав:
— Заходьте!
Марія зразу не розчула, але вся подалась, вперед.
З-за його спини виглянула літня жінка із заспаним обличчям.
— Добрий вечір! — сказала Марія, вичавивши з себе посмішку.
— Добрий вечір! — відповіла та, вдивляючись в неї пильно, але не підозріло: — Заходьте!
Так за один день Марія здобула собі хлопця, новий дім і хазяйку на ім’я Магдалина.
7. Коханці Магдалини
По війні в селі зовсім не лишилось хлопців. Ті загинули, ті пропали безвісти. Підростали менші, але що з того? Половина на селі вдів та незаміжніх… Магдалина була з себе гарна, роботяща дівчина, та не судилась їй, видно, доля.
Весняними ночами не одна сходила слізьми, заздрячи на чуже щастя. Цілий тиждень тяжка робота, а в неділю й вити ні до кого. Зберуться коло клубу старші й молодші, поспівають, погомонять. Малий Стефко принесе гармошку, дівчата танцюють. Невеселі то були танці.
Магдалина й собі десь-колись виходила до гурту. Танцювала найкраще в селі, а тепер вийде з котримось із парубчаків ніби нежива якась, ноги не слухаються. Деколи, правда, находило на неї — вся вона горіла в танці, як у вогні, аж сільські баби хрестились і спльовували. Але таке з нею траплялося рідко.
Як пішов від Олени її законний, то та мало не здуріла. Лишила дитя, хату, все по ворожках бігала, доки Магдалина не витерпіла й не сказала, що піде, як декотрі дівчата, на шахти. Могла б піти, чом би й ні? Дівчата писали, що добре заробляють, заміж можна вийти. Олена, як те почула, в ноги кинулась сестрі, благала, щоб не лишала її на погибель з малою дитиною. Та Магдалина й сама прикипіла серцем до Івасика, ходив за нею, як собача, спати не міг без неї.
То й лишилась. Ходили з сестрою в колгосп. Треба було з чогось жити. Тяжкі часи настали. І орали самі, й сіяли, й коло худоби ходили, й косили. Та ще своя господарка. І бандерівці по лісах сиділи. Тільки й чуєш вранці, що там вбитого знайшли, там хату з димом пустили. Не знав чоловік, чи до вечора доживе. Не раз як стріляти почнуть, боже!..
Мала Магдалина вже двадцять чотири роки. Не дуже й надіялась, що хтось її візьме. Але берега не пускалась, як декотрі інші. Робила, як віл, але гризли її потроху нудь і страх: «Невже вік дівуватиме?»
Восени Магдалина робила на току. Висаджувала мішок із зерном на трактор і надірвалася. Думали, не виживе. Як упала тоді на землю, скрутилась і тільки повітря ротом хапала. Дощі тоді йшли холодні, сірі, просвітку не було ні на небі, ні на землі.
Пролежала Магдалина в лікарні майже всю зиму. Що з того, що комісію скликали, що голова допоміг, поставив її на легку роботу, обліковцем, коли вже по здоров’ї…
Отаку біду мала Магдалина. І, не то на сміх, не то на щастя, їй, тридцятилітній, випала на другу весну любов. Така, що й наснитись не змогла б.