Ніби переді мною поставили дзеркало і в ньому відбилось, висотане хворобою і роками, зів’яле тіло, живіт, лоно котрого ніколи не носило плоду, груди, які не вигодували жодного немовляти, лице з висохлою на пергамент шкірою.
Я побачила себе через два десятки років уже в іншому дзеркалі, побачила, холонучи від страху, то сліди старіння, зморшки, втому і все те, від чого я мала б повірити, що залишається зовсім небагато часу і він мине швидше, ніж знову набуду здатності рухатися, хоча б і в невідворотний бік.
Люди, котрих я часто не вважала за людей, поспішають і ніколи не запізнюються. Встигають, як і п’ятдесят, сто років тому, садити в землю картоплю, виховувати дітей, виплакувати очі над каліками і п’яницями.
Це вони змінюються, але мені з того мало втіхи, бо моє замилування, замилування міської білоручки простими селянськими 'жіночками і чоловіками, — неминуче лицемірство. Я чужа їм. Вони проходять повз мене, як і ті ситі сноби, що навісніють від обожнення речей.
Тепер я піду до Магдалини в лікарню, у палату на другому поверсі, звідки видно зелень, квіти, небо і все на світі. Є ще істоти нещасніші за мене. Може, Магдалина не усвідомлює, але вона безнадійно нещасна. І я швидше помру, ніж зазнаю цього жаху старості, безпросвітного і самотнього скніння.
Ось я підведусь з ліжка, одягнусь і піду. Руки в мене міцні, ноги сильні, тіло молоде й гнучке. Я можу рухатись: бігти, стрибати, плавати в річці. Мені ніхто не заважає робити, що заманеться.
Магдалина дуже рада, як мене бачить, довго дякує за відвідини, жартує, що геть розлінилась. Але її лице з темними плямами під очима, а найдужче ці безпомічні сухі руки на білому лікарняному тлі, — страшно на них дивитись.
Я намагаюсь пробути біля неї якнайдовше, балакаю без угаву, тільки б хоч на хвилину відтягнути її од цього жахливого самотнього вечора й ночі, котрі обов’язково настануть. Бо сама ніби опинилась на її місці. Мені здається, що я не вирвусь ніколи з цієї палати, отруюсь лікарняним запахом…
Нарешті мене випроваджують з палати. Якби можна було, то я побігла б щодуху, аби швидше вхопити свіжого повітря.
На мить у мене виникає безглузде бажання піти до лісу, хоча вже вечір. Чому я раніше могла собі таке дозволити?
Ну, що ж… Додому, так додому. Спати. Мені хочеться завити. День у день одне й те саме. Чотири стіни, дзвоник сміттяра і спання. Останнім часом в мене дивне передчуття: ніби хтось повинен прийти. Зрештою, це тому, що я тепер живу сама і ніяк не можу звикнути до цього. Кошеня, коли потепліло надворі, втекло кудись і вже цілий тиждень не з’являється. Прийшов би хоч Дмитро. Більше ніхто не знає про моє існування.
І він приходить. Коли я вже нікого не чекаю. Пізно ввечері. Худий, засмаглий, обстрижений, тільки очі світяться.
— Я дуже страшний? Чого ви так дивитеся?
— Та ні… Просто я вас не сподівалась. Думала, що ви в армії.
— Відпустили. Набувся вже.
Він переступає поріг, і я мить якусь задкую від дверей.
— Додому не встиг. Автобус перед самим носом втік. То я у вас переночую.
— Як-то в нас? — перелякано дивлюся на нього.
— А тітка де?
— В лікарні… Ви хіба не знаєте?
— Господи, що таке? Я думав, удома…
Я розгублено стою в коридорі.
— М-да. Такі-то діла… То я піду, може, дружок прийме.
Але не йде. Я боюсь підняти очі й мовчу.
— То я піду.
Я переводжу погляд кудись на стіну.
— А вам не страшно самій?
— Ні.
Мій голос здригається, і я кажу це слово якось неприродно бадьоро.
— Добре, то я пішов. Добраніч!
— Добраніч!
Дивний він сьогодні. Навіть не жартує.
Але він іде. Я зачиняю двері, повертаю ключ в замку…
Ну й вигляд у мене! Капці не на ту ногу, голова розкуйовджена. Гудзики на халаті тримаються на чесному слові.
І я ні з того ні з сього сміюся. Вголос. Як остання ідіотка. Уявляю, як би він зрадів, коли б я його залишила ночувати.
— Ха-ха-ха!
Гашу світло і вкладаюсь спати. Але від цього не перестаю сміятись. Сміюсь, доки з горла не починають вириватись підозрілі силувані звуки.
Так я лежу довго, і, як тільки заплющу очі, руки мої ніби одриваються від тіла і летять кудись в порожнечу, шукаючи невідомого кого…
Це настільки нестерпно, що я змушена знову засвітити світло і взяти до рук книжку. Я бачу сторінки, рядки, але ніяк не можу осягнути прочитане.
І тут знову дзвонять. Я здригаюсь від несподіванки. Встаю, обережно підходжу до вимикача, але безсило опускаю руки. Навіщо?