Тепер Марія не чекала, коли Дмитро повернеться з роботи. Виходила йому назустріч. Вона боялась залишатись сама в квартирі. По вулиці вони йшли разом, але в дім заходили поодинці, наче чужі. Видавалося, що так буде краще.
У неділю вони йшли в кіно або в ліс, хоч там було не так затишно й безпечно, як у чотирьох стінах. Потреба розважитись все ж існувала. В їхніх стосунках могла запанувати одноманітність. Для Марії таке життя ще не втратило гостроти і привабливості, але Дмитро любив бувати на людях, в компанії. Зрештою, двадцять чотири роки для хлопця — вік ще не зрілий.
Та одного прекрасного дня Марія розсердилась. Як завжди вийшла зустрічати Дмитра після роботи, але його не було. Вона покружляла ще з півгодини по місту і сердита повернулась додому, придумуючи кару. Роздратування змінилось неспокоєм. Врешті-решт, де він так затримується?
Дмитро з’явився аж о десятій годині, і то не сам. Привів із собою якогось засмальцьованого п’яненького типа.
Марії це не вельми сподобалось. Вона гостро зиркнула на Дмитра, і той знічено промимрив:
— Ми тихенько, тихенько…
Марія стенула плечима і пішла до себе в кімнату.
— Марійко, — просунув у двері голову Дмитро. — Може, ти з нами посидиш?
— Ні!
— Дружок мій, розумієш… Познайомитись з тобою хотів. Ніяково було відмовити. Він той… скоро піде.
— Ти теж підеш…
— Що, що?.. — насторожився Дмитро. — Ну, не гнівайся! Розумієш, дружок мій. Хлопець простий, не вчений… Пішли, випили по старій пам’яті. Буває. Але я не п’яний…
— Дай мені спокій! Я тебе бачити не хочу! — зітхнула Марія. — І твого дружка так само…
— Дімко! — закричав з кухні той його дружок.
Марія встала і рішуче попрямувала до кухні.
Дружок сидів за столом і чистив копчену рибу. На плитці грівся чайник.
— Звиняюсь, чайку захотілось… — розгублено закліпав він очима.
Це виглядало так комічно, що Марія не могла втриматись від сміху.
— Та не турбуйтеся… — замахав він руками, коли Марія виклала на стіл масло й ковбасу. — Я ось рибки поїм, зап’ю чаєм.
— Їжте вже…
— Дімко! — крикнув той зраділо. — Я що тобі казав! Люди все зрозуміють…
Марія сиділа, підперши рукою щоку, дивилась, як Дмитро з дружком знищують їжу, і посміхалась.
— Може, той… ради знайомства по пляшку збігати? — запропонував дружок.
— Та ви їжте, їжте… — злукавила Марія.
«От чудо-юдо! — подумала вона. — Немите, обшарпане, а очі так і бігають, де б знайти що випити. Ну, цей номер в тебе не пройде! А Дмитро, як щеня побите, ладний руки мені лизати, щоб не образила приятеля!»
— Дімко, а весілля коли? Випити хочеться страх! — защебетав дружок, приязно підморгуючи Марії. — Мене не забудьте покликати!
— Факт, що покличу! Правда, Марійко? — Дмитро обняв її за шию й притягнув до себе.
Марію страшенно дратувало подібне поводження та ще в присутності цього п’янички. Вона вирвалась, ледве стримуючи свою лють. Нарешті дружок став збиратися додому.
— Мала, — сказав Дмитро. — Я сьогодні не прийду. Треба додому поїхати.
— Як? — на хвильку розгубилась Марія і сердито кинула: — Тоді можеш взагалі не приходити.
15. Бунт
Про своє становище Марія, що, як відомо, належала до натур витончених, котрі здатні глибоко переживати зовсім нікчемні події, могла б сказати лише одне слово: «Падіння». До недавнього часу вона знала собі ціну, досить високу. Але тепер могла тільки дякувати богу, що той в особі Дмитра подарував їй звичайні земні втіхи. І Марія переборювала в собі аскетичні замашки старої діви. Низькі інстинкти брали своє. Але ж не все на світі постійне!
Як «бог з машини», зненацька з’явилась Магдалина. Принесла з собою рятунок. Марія одразу опинилась ніби за муром і на перших порах була навіть задоволена. Якою б солодкою не видавалася їхня з Дмитром вільна любов, існували ще похмурі пробудження, сумління. Чужа все-таки квартира, запльовані сходи, помийний запах, нарешті Дмитрові необережні грубі слова…
Магдалину виписали з лікарні, і в кімнаті запахло стерильністю, порядністю. Грішна Марія намагалася привести себе в нормальний вигляд, тобто стати такою ж скромницею, якою була раніше. Вона взагалі хотіла, щоб Дмитро ставився до неї, як до чужої, але це виглядало б надто смішно.