Медсестра не мала вже з нею ради, а Марія знову й знову пробувала напружити своє вимучене тіло. Піт градом котився по її обличчю, змішуючись з сльозами. Ніхто не терпів того, що терпіла вона. Жодна жінка. Марія народжувала вперше: перелякана, приголомшена, розгублена… Слідкувала за рухами акушерки і лікаря.
— Терпи, терпи, — іноді говорила їй лікарка. Вона весь час кудись виходила, базікала з акушеркою, ніби нічого не сталось. Ця байдужість видавалась Марії кощунством. Як сміла бути вона такою спокійною, коли Марія могла вмерти кожної хвилини!
Вона залишалась сама, безпорадна. Для неї шкодували теплого слова, і вона кричала, плакала, а всі сприймали це як належне, дорікаючи за нестриманість.
Їй щораз ставало гірше, а всі говорили, що так має бути. Швидше б прийшов кінець! Усе на світі було ніщо в порівнянні з цією безжальною необхідністю. Невже вона ніколи не побачить сонця, не зможе ходити по траві, радіти, сміятись? Дитя ще належало Марії, доки вона була з ним одним цілим. А тепер воно мало відторгнутись од неї, поступово віддалятися назавжди, стати іншим, чужим…
Все йшло гаразд. Згори можна було побачити в сірій світанковій сутені дві темні постаті: жіночу й чоловічу. Світло з вікна зупинилось на асфальті жовтим квадратом, і Магдалина з Дмитром тупцювали в ньому, намагаючись зігрітись.
Вони не чули Маріїного крику. Він осідав солоними краплями на її спотвореному втомою обличчі й мав висохнути з першими променями сонця, котрі будили людей і птахів.
Щойно народжене дитя заберуть від неї. Тривожними очима проведе вона його до дверей, і пройде багато-багато років, перш ніж над Маріїною дитиною нависне небезпека, від котрої не може захистити ніхто, навіть мати…
1979
Лялечка і Мацько
Повість
Розділ I,
Після короткої червневої зливи садок ніяк не міг заспокоїтись. Поміж яблунями вела стежка до хати, і на неї з тремтливих гілок безупинно скочувались холодні дощові краплі. Десь втомлено цвірінькнула пташка. Сонце виглянуло з-за хмар, і від його променів засяяла яскраво помальована в помаранчевий колір стіна. Якраз в цей час, полохаючи качок, що радо мокли в калюжі, по вулиці проїхала легкова автомашина. Зупинилась, ляснули дверцята. Спершу з’явилась молода жінка в білому костюмі. В одній руці вона тримала валізку, а другою вела хлопчика років п’яти Вони ступили на стежку і одразу зіщулились від холодних дотиків краплин, що їх струшувало листя.
Та ось на поріг вийшла старша віком жінка і радісно побігла їм назустріч.
— А я вже виглядаю! А я вже чекаю!
— Олежку, що треба сказати бабці?
— Добрий день!
Бабця кинулась його обнімати:
— Гарнесенький ти мій!
В хаті мама поставила валізку і втомлено сіла.
— Боже, як тут тихо… Уявляєш, мамо, довелося таксисту платити і за зворотну дорогу! Якби не Олег, я б нізащо не зв’язувалася з тими здирниками. Але для мене головне, аби дитині було добре.
Вона простягнула руку, щоб погладити сина по голівці, але той, сміючись, ухилився.
— Олежку? — сказала мама строго, — обіцяй мені слухатися бабцю, а то прийде баба-яга і тебе забере.
— Ага-га! — жваво підхопила бабця. — Вона неслухняних дітей забирає в мішок…
Мама і бабця розуміюче переглянулись, насилу стримуючи посмішку. Хлопець пропустив їхні слова повз вуха. Не знайшовши нічого цікавого в хаті, він взявся торгати замок валізки.
— Чого тобі? — невдоволено запитала мама. Вона якраз зняла босоніжки на високому каблуці і з насолодою поставила ноги на прохолодну підлогу.
— Я хочу машину!
— Почекаєш зі своєю машиною. Вона на самому дні.
— Ні, я її наверх поклав. Я пам’ятаю.
— Потім я тобі її дам. А зараз помиємо руки і будемо обідати, — розважливо сказала бабця.
— Я не хочу їсти!
— Буде, буде він їсти, — звертаючись до бабці, сказала мама.
— Не буду, — вперся хлопець.
— Так ти мене слухаєш? Чекай, я завтра поїду і тебе залишу! Захочеш ще мене побачити…
— Не захочу! — засміявся Олег.
Мама трохи розгубилась, і на чоло їй набігла зморшка. У неї було гарне лице, ще зовсім молоде, але іноді жваві очі нерухомо застигали і вдало використана косметика не могла приховати безпомічного і розгубленого виразу, властивого багатьом самотнім жінкам.